| Профіль |
|---|
Кожен зареєстрований користувач може додавати статті, новини, фото, а також підписатись на отримання повідомлень при оновленні на сайті. |
|
Каталог статей
Шкляр Василь Прокопович
Шкляр Василь Прокопович
У містечку Комарно Городоцького району на Львівщині є подібне до тисяч інших місце вічного спочинку краян. Коли пройти від брами вгору й завернути ліворуч, то стежка між горбками приведе до кам'яного надгробка. На ньому – бронзовий барельєф із профілем чоловіка з вольовим оптимістичним обличчям, петлицею військового однострою з трьома великими зірками і напис: "Шкляр Василь (1887 – 1950)". Посаджена в головах калина немов обнімає його мистецьке зображення в металі роботи львівського скульптора Андрія Дацька.
Людей на прізвище Шкляр знайдемо чи не в кожному третьому-п'ятому селі Галичини. Однак цей Шкляр походить із чернігівського Полісся. Якби не подвижницька праця письменника Романа Коваля, то не те що широкий загал, але й прямі нащадки Василя Шкляра – доньки Леонтина та Лідія, їхні діти і онуки знали б про нього дуже мало. Проте доля (передусім в особі цього київського дослідника історії періоду УНР) нарешті розпорядилась справедливо, і тепер нам відкрилося ще одне гідне слави й шани ім'я борця за волю.
У своїй книзі "Багряні жнива Української революції" (Київ: Український письменник, 2005) Роман Коваль на основі архівних документів відтворив біографію Василя Шкляра. Ось вона: "Шкляр Василь Прокопович (25.2.1887, м-ко Синявка Сосницького пов. Чернігівської губ., тепер Менського р-ну Чернігівської обл. – після 20.4.1938" (тоді автор ще не знав дати смерті Василя Шкляра. – Р.П.). Громадсько-політичний діяч, інженер-економіст, кооператор; командир 5-ї сотні 243-го запасного пішого полку, голова Української ради 243-го запасного пішого полку (19.5.1917), член Всеукраїнської ради військових депутатів (14.7.1917), член Центральної Ради (14.7.1917, вдруге від жовтня 1917), директор повітового союзу кооперативів, старшина Армії УНР.
Закінчив Синявську земську однокласну школу, Київську школу десятників дорожнього і будівельного діла (1912), 4 семестри архітектурного відділу Перших Петроградських політехнічних курсів, 2 семестри Київських середніх курсів будівничих і дорожніх техніків, один курс Українського державного університету (Кам'янець-Подільський, листопад 1919 – листопад 1920).
У російській армії від 2 лютого 1915 р. до 1 травня 1917 року (солдат, юнкер, старшина). Учасник українізації частин російської армії. Делегат Другого і Третього всеукраїнських з'їздів військових. Організатор Київських середніх курсів будівничих і дорожніх техніків. Учасник антигетьманського повстання (у складі "Головного Штабу Республіканських військ" та Головному інформаційному бюро Армії УНР). "Дальша боротьба Українського народу вимагала більшої кількості активних борців, і тому я залишався учасником боротьби по стороні У.Н.Р." – писав він. Працював у Міністерстві внутрішніх справ. Розділив "увесь тягар, який судилося зазнати уряду У.Н.Р." Інтернований у таборах у Польщі (25.11.1920 – 25.1.1922). Закінчив Українську господарську академію. Спогад "Суд" написав 1922 року".
Даруйте, читачу, за "сухе" цитування, але за браком інших джерел благо й ця інформація. Організована членом Історичного клубу "Холодний Яр" Любомиром Хамуляком поїздка до Нового Роздолу, де живе молодша донька Василя Шкляра Лідія, наша зустріч у Комарному з її сестрою Леонтиною, що мешкає у Львові, доповнила інформацію Романа Коваля.
Отже, герой Визвольних змагань періоду УНР Василь Шкляр походив із селянської сім'ї. Мав братів Івана та Омеляна. Коли Василь перебував на фронтах Першої світової, йому зокрема випало охороняти табір військовополонених підавстрійських українців. Там познайомився і заприятелював з майбутнім священиком Іллею Первенцем, з яким пізніше посвоячився.
Звідти їхні шляхи на тривалий час розійшлися. Василь глибоко пережив загибель УНР, інтернування в польських таборах. Йому вдалося вирватися до Чехословаччини, де у Подєбрадах він закінчив Українську господарську академію. Як член Центральної Ради і старшина Армії УНР, він близько знався з видатними українськими політичними та військовими діячами тієї доби, а в Подєбрадах познайомився з багатьма іншими, в тому числі відомими письменниками, вченими, митцями. З дипломом академії в пошуках роботи Василь Шкляр опинився в м. Сяноці на Лемківщині. На вулиці міста випадково зустрів о. Іллю Первенця, який служив парохом у с. Тарнава. Дізнавшись про Василеві митарства, він щиро запросив його до себе:
– Будеш їсти і спати в мене, а там побачиш.
Саме в Тарнаві Василь Шкляр познайомився з сестрою їмості Ольги – Євгенією, а після зимових свят 1932 р. вони побралися. Задля легшого прожитку молода сім'я переїхала в с. Гвоздець поблизу м. Кракова, де вчителювала її мама. У них народилися доньки. Оскільки безперервні пошуки роботи так і не дали результату, подружжя мусило жити біля мами, перебиваючись випадковими заробітками. Сумуючи за своєю ріднею і краєм, Василь Шкляр відважився написати додому братові Іванові, який був переконаним комуністом і обіймав якусь керівну посаду. Той відповів: "Приїжджай. Я дам тобі такий "залізний лист", що ніхто тебе тут не рушить". Та Василь чудово знав ситуацію в підмосковській Україні, тому залишив братову пропозицію без відповіді.
Тільки після початку Другої світової війни Василь Шкляр знайшов посаду в Маслосоюзі. На думку доньок, і до, і під час війни він мав зв'язки або й тісно співпрацював з ОУН, бо задля відвернення небезпеки від сім'ї проживав у Сяноці, тоді як дружина керувала школою в поблизькому селі Дубрівці Руській. Після закінчення війни їй уже в комуністичній Польщі пропонували "перенести метрику з церкви до костела", тобто перейти в римо-католицьку віру. Звичайно, вона відмовилась. А чоловік заявив: "Мої діти народились українцями і ними залишаться!"
Внаслідок насильної депортації українців Лемківщини до УРСР сім'я й переїхала в Комарно, де мешкала тітка Євгенії. Дружині дали вчительську посаду. Але як вона могла виховувати молоде покоління, коли її доньки не були комсомолками? Від безвиході вона вмовила Леонтину "записатися". Та в райкомі комсомолу дівчина чесно призналась, що зробила це не вільно, а під примусом, бо її мамі не дають спокою. Тоді маму звільнили... Тим часом Василя двічі викликали в МҐБ. Після другого разу він, доти міцний чоловік, зліг через гострі болі в животі, а через тиждень його поховали. За здогадами вдови і доньок, його отруїли. Дружина потайки вийняла з квасолі в слоїку його бойові нагороди – великий і малий "петлюрівські хрести" і разом з іншими небезпечними речами та документами чоловіка закопала десь на обійстю. Знайти їх не вдалося.
Василь Шкляр прожив лише 63 роки, а вважав, що зі своїм козацьким здоров'ям доживе й до ста літ. Через ворогів незалежної України – не судилось. На вічний спочинок його, чернігівця, прийняла галицька земля. Любив співати пісню: Будуть пташки прилітати, Цвіт калини їсти, Будуть мені приносити З України вісті. А вістей нема. Доньки писали на малу батьківщину героя Визвольних змагань у с. Синявку, але звідти ніхто не відгукнувся. Можливо, там уже не залишилося нікого, хто його пам'ятає, адже стільки смертоносних воєн, голодоморів і репресій прокотилось Чернігівщиною, всією Україною. Якщо цю статтю таки читатимуть у Синявці, де народився Василь Шкляр, його вільним землякам слід подбати про увічнення його пам'яті хоча б у пам'ятній таблиці. Бо він нічим не заплямував честі та гідності своєї нації, до останнього подиху залишившись її вірним сином, щирим патріотом рідної землі. Роман ПАСТУХ, член Національної спілки письменників України Джерело: «Незборима нація» Число #7 (245) Липень 2006 р.
Матеріал надав Олексій Мисаковець
|
| Категорія: Відомі люди | Додав: Роман_Рубаха (27.07.2011)
|
| Переглядів: 1836
| Рейтинг: 5.0/1 |
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі. [ Реєстрація | Вхід ] |
| Випадкові фото |
|---|
|
_________________
 Додати фото
_________________
|
|
