Кароль Шайноха, син Вацлава та Марії з Лозинських, народився в містечку Комарно 20 листопада 1818 року.Його батько приїхав до Галичини з Чехії й, хоча мав диплом лікаря, провадив спосіб життя дрібного дідича. На чеське походження Кароля вказують також документи самбірської та львівської гімназій (де він навчався), в яких наш герой фігурує як Scheynoha von Wtellensky. І лише в дорослому віці Кароль сполонізував своє ім’я на Szajnocha.

На межі XVIII i XIX ст. ст. європейська духовність пережила великий злам, пов’язаний з епохою романтизму. Характерними його рисами було поширення егалітаристських ідеалів Великої французької революції та пошук суспільного ідеалу в минулому, намагання "пробудити” широкі народні маси за допомогою барв героїчної історії. Цей нурт захопив і молодого К. Шайноху. Юнак буквально ковтав томи Міцкевича, Скотта, Шеллінґа, Шіллера, істориків-романтиків Макалея, Мюллера та Тьєррі, а в чотирнадцятирічному віці сформував конспіративне "Товариство старожитностей” для збору інформації про історичні пам’ятки Галичини. Дізнавшись про це, директор Львівської гімназії поскаржився на К. Шайноху шефові президії губернії (основного відділу канцелярії) баронові Францу Кріґу. Проте директор поліції Леопольд Захер, який сам був великим прихильником історії, відмовився відкривати кримінальну справу проти юнака.

У 1835 р. К. Шайноха вступив на філософський факультет Львівського університету, проте в січні наступного року його арештували. Цього разу поліції передали листівки з революційними віршами, які знайшли в Бернардинському костелі й університеті. Під час слідства, яке провадив суддя Віттман, К. Шайноха не приховував своїх антимонархічних переконань (таку поведінку диктувала романтична література), зізнався в авторстві кількох із них і, провівши в попередньому ув’язненні близько року (до того ж закований у кайдани), отримав вирок шести місяців суворого тюремного режиму.Після виходу на волю К. Шайноху позбавили змоги далі навчатися в університеті, натомість він почав заробляти на хліб приватними уроками. Пізніше працював коректором у львівських часописах, публікував власні поетичні та драматичні твори. Згодом, оскільки вони були невисокої вартості, К. Шайноха перейшов на поле історичної науки. Утім розрив із літературою не був остаточним. Учений вважав красне письменство "цвітом нації”, письменників – її "головою”, а історію – мистецтвом. Відтак пишучи здебільшого для pokrzepienia serc , пристосовував свої тексти під смак ширшої аудиторії. Тож не дивно, що знавці польської літератури порівнюють його із Г. Сенкевичем, а сам Нобелівський лауреат вважав найкращим польським істориком саме самоука К.Шайноху.

Свою першу працю "Вік Казимира Великого” К. Шайноха опублікував 1848-го. Популярність йому принесла надрукована наступного року праця "Болеслав Хоробрий”. А основним твором К. Шайнохи є тритомна монографія "Ядвіга та Ягайло” (1855-1856; перевидана 1861 р. в чотирьох томах).

1853-го К. Шайноху призначили заступником кустоша (доглядача фондів) Бібліотеки Оссолінських, з 1856-го він – редактор "Розмаїтостей” (додаток до "Львівської газети”).Письменник працював у важких умовах. Оскільки його заробітки не були високими, то тривалий час він не мав навіть власного помешкання та жив у покої, який йому відвів граф Володимир Дідушицький у своїй львівській резиденції. Ув’язнення підірвало здоров’я Шайнохи назавжди, 1860 р. історик остаточно втратив зір, а останні роки свого життя був паралізований. Сліпота стала наслідком інтенсивної праці й нездорового її способу: спав здебільшого вдень, а працював уночі, нерідко до світанку. Проте важка хвороба не завадила вченому проводити наукові заняття. Тексти йому читав найнятий для цього юнак, а писав він за допомогою пристрою у вигляді дерев’яної рамки з лінійками.

Історична спадщина К. Шайнохи – складна та багатогранна. Наголошу лише на тому аспекті його творчості, який знову став актуальним у наші дні.

"Ягайлонська ідея” – польський історичний міф, історіософська конструкція, яка полягала в ідеалізації монархії нащадків Ягайла як польсько-литовсько-української федерації, Люблінської унії та попередніх унійних спроб через акцентування на добровільності об’єднання Королівства Польського, Великого Князівства Литовського й Руси, багатоетнічності Речі Посполитої та рівноправності її народів. І хоча світоглядним підґрунтям цього міфу була спадщина "української школи” в польській літературі, фундаторами його були власне Кароль Шайноха та Йосиф Клячко – ще один історик зі Львова. Таким чином знайдено компроміс між дуалізмом свідомості поляків України, специфікою їхнього територіального та національного патріотизму. Поряд із концепцією gente Rutheni, natione Poloni (приналежності до "роду русинського”, а водночас "польської політичної нації”) цей міф давав світоглядні підстави водночас і для підтримки українського національного руху, і для апології польського імперіалізму. В епоху позитивізму його денонсацію започаткував Й. Шуйський, а особливо М. Бобжинський, в українській історіографії – О. Барвінський; М. Грушевський і литовські історики остаточно відмежували історію України та Литви від історії Польщі.

Міф виявився напрочуд живучим. Попри здебільшого негативне ставлення українських істориків, "ягайлонська ідея” все ж зробила своє у справі відмежування України від Росії, в т.ч. у політичній сфері (Сенат Франції засудив національну політику царату в Україні з оказії петиції сенатора Казимира Делямара, у Львові насипали пагорб Люблінської Унії, проект польсько-української угоди віце-маршала Галичини Юліяна Лаврівського 1869 р., ідея "південно-західної слов’янської федерації” В. Антоновича 1885 р. , в міжвоєнний час "ягайлонську ідею” пропагував Оскар Галецький, який закликав відновити союз Польщі з Литвою). Так само окремі російські націоналістичні історики (особливо з московського Інституту справ СНД) використовують "ягайлонську ідею” для підтвердження старого російського міфу, буцім "український національний рух – польська інтрига”. З іншого боку, після Другої світової війни в середовищі паризької "Культури” Єжи Ґєдройця позитивні оцінки "ягайлонської ідеї” стали підставою для солідарності інтелектуалів Польщі, України, Білорусі та Литви в боротьбі з радянським комунізмом, а нині в контексті розширення ЄС про цю призабуту інтелектуальну конструкцію заговорили всі.

Варто зауважити, що нащадки Ягайла були не лише королями Польщі та великими князями литовськими, а й монархами угорських і чеських земель. Тому теперішнє поняття Центрально-Східної Європи приблизно відтворює простір єдиної державної конструкції шістсотлітньої давності.

Кароль Шайноха помер 10 січня 1868 року. Встановлений стараннями його вдови Йоанни з Білінських пам’ятник на його могилі є однією з найбільших окрас Личаківського цвинтаря (скульптори – Парис Філіпі й Альба Марія Періє). Монумент складається з обеліска, над яким розпростер крила орел. В ніші обеліска мармуровий бюст покійника, а перед ним сидять дві музи: історії Кліо з розвинутим сувоєм із назвами праць К. Шайнохи ("Ядвіга та Ягайло”, "Лехіцькі образки”, "Смерть Чарнецького”, "Звичаї первісних слов’ян”) і муза трагедії Мельпомена (К. Шайноха був автором шести історичних драм) на щиті є поєднання трьох гербів – польського Орла, литовської Погоні і київського Архангела Михаїла 1928 р. під пам’ятником поховано також Владислава Шайноху, сина історика, який був професором Ягайлонського університету в Кракові.

Ігор Чорновол Львівська газета   

Матеріал надав Олексій Мисаковець