ДЕЯКІ ЕПІЗОДИ З ПОЛІТИЧНОГО ПОБУТУ
…За «австрійських» і «польських» часів під час виборів до парламенту чи сойму часто виникали бійки, — переважно в корчмах, що були своєрідними політичними клубами. Одного разу приїхав адвокат Евклінський, який «тягнув за поляками», і почав агітувати селян, щоб голосували за нього. Поїв їх, вони ж пити пили, але так напосілися на нього, що злякався: битимуть! Відкупився, давши годинника, щоб пропили, а сам сховався на стриху (горищі) корчми. Корчмар зазвичай питає: «На чию конту будете пити?» (Тобто: за чий рахунок?). Ті відповідають: «На конту того, що на стриху». Той злякався: думав, про дідька (чорта) говорять…
Тета Гандзя (сестра О.І.), пам’ятлива на різні вірші й віршики, пригадувала таке з тодішнього передвиборного «піару»:
А вибури щойно видко.
Прийде Буксбан Оберлидко
З своїм сином носатим
Евклінського обирати…
А Міхельчик наш бідненький,
Запомоги він бажає,
До вибурів він ся пхає…
…Одного українця-селянина судили за бунтарство. Суддя запитує: «Чого ви хочете?» Він: «Я голодний правди». Так його і прозвали: голодний правди. І діти, й онуки його — «Голодні»…
Озивалися й ширші міжнародні події. Чимало молоді з Комарна було в січових стрільцях, в УГА, брало участь в обороні ЗУНР від польської армії Галлера, а вже в кінці 30-х вирушало на захист Закарпатської України. Ці пізніші події Ольга Іванівна вже добре пам’ятала, сама бачила. «Це було, як Волошин проголосив Закарпатську Україну… З Комарна хлопці теж пішли… і не вернулися… Стрій (вояків-добровольців) прийшов до церкви, проспівали: «Боже, єдиний, великий, нам Україну храни…» Люди плакали… Вже було тривожно — перед війною…»
…Був у Комарні чоловічок, якого звали: «Бєньдзєвуйна» (бо все казав: «Бєньдзє вуйна» — «буде війна»).
…Розповідь про одного з материних двоюрідних братів (вуйків О.І.). Очолював «Просвіту». Здоров’ям був слабкий… Але все віддавав «Просвіті», був запальним агітатором… Мати: «Я все так боюся, як ти виходиш на трибуну… Ти такий худенький… І звідки в тебе такий голос видобувається?» Був негарний, рудий. Утька (Христя, дочка) відрізняла його від інших — на краще: все раділа, як він приходив, цмокала язиком. А він дивувався: знав, що негарний… Жив через четверту хату. Утька бігала до нього — а дати було нічого, жив бідно, хіба окраєць хліба, яйце. То Утька вже взнала і, як приходила, — зразу до курника і язиком цмокає…
…Старший брат Ольги Іванівни Михайло («Михась») — адвокат; був «лівих поглядів» (комуніст), захищав бідних, працював у «Сільробі» (комуністична організація і однойменна газета). «Як приїздив, ми з ним ішли до лісу й говорили… Все мали багато що до розмови… Не хотів, щоб я виходила заміж за Влодка — той був націоналістичних поглядів… Руки один одному не подавали… Але коли я вийшла заміж — приїхав, зайшов. Влодко дивився: як він поведеться. А він підійшов, усміхнувся, подав руку: «Тепер ми близька родина»… І потім, як приїздив, усе було мирно, але Влодко при ньому був тихий… З ним боялися сперечатися. N., посол УНДО, казав: «Не хочу, він мене поб’є» (в суперечці)… Якби він був живий, моя доля інакше б склалася…», — і на Сибір, мовляв, не потрапила б. Хоча хтозна: адже восени 1939 року він побачив таке, з чим не погодився, і вийшов зі складу ревкому. Навесні 1941-го помер від тифу у віці 36 років… Не знати, що було б далі.
…Скільки в роду було безглуздих своєю несподіваністю смертей! Ще одного брата, Івася, убив копитом кінь, коли йому було 13 років. Сталося це давно (Ольга — наймолодша), але спогад про це виникав у різних контекстах. Наприклад. «З цього килимка зробимо завісу на двері… — Та шкода… — Він уже старий… все одно… Треба його збутися: це від (…), подарунок попа… Мій тато все казав: від попа подарунків не можна брати, від них лихо… І так і вийшло: подарував піп коня — і той кінь убив Івася…»
…Чоловік тети Зосі (сестри Ольги Іванівни), столяр, теж, як і Михась, був комуністом. Мали шестеро дітей. Вночі забігли «з лісу» — і вбили його на очах дітей. Люди були вражені, обурені безглуздою жорстокістю, але дивно: навіть це не відхилило від загальної прихильності до «партизанки». Мабуть, тому, що перед цим довелося пережити страшніше — від самих «визволителів»… (Про деякі з цих епізодів — далі).
Коли прийшли «совіти», дехто з сусідів глузливо-вороже казав: «Ну, тепер ви будете жити…» (мовляв, ваші прийшли). Але вийшло інакше. «Ждали ми комуни, а не та прийшла», — висновок одного з місцевих «лівих», — втім, це ще 1939-го року.
Перший конфлікт з радянською владою у тети Зосі виник у перші ж дні приходу радянської армії восени 1944-го. В господарстві був кінь, і знаючи, що це перший об’єкт інтересу всякого наступаючого війська, сім’я тримала коня в хаті. Але бійці почули іржання, і хоч як тетя Зося боронила свого трудівника, його забрали й повели з собою. А вона йшла слідом і сварилася, голосила, просила: як їй дітей годувати без чоловіка, без коня… Під’їхав командир, спитав: а де чоловік? — «Українські партизани забили». — «Так не кажіть, — поправив командир. — Кажіть: бандити». Але коня наказав віддати. Коли тета Зося верталася з конем, уся Ртзливка дивилася й дивувалася: не вірили, як вона йшла за конем, що з того щось вийде…
Другий конфлікт був серйозніший. Пеленські-батьки виїхали (була невдала спроба податися на Захід, потім вернулися — про це далі), а в хаті лишилася служниця. Ніхто не знав, що до неї ходив хлопець «з лісу». Але одного дня на подвір’я до Пеленських прийшли кілька бійців копати картоплю. А якраз трапився цей «лісовик». Вони його затримали, допитували, повели в комендатуру. Дорогою він вихопив револьвера, якого вони при обшуку не помітили, поранив одного охоронця, злякав другого і втік лісом…
Минув день-другий, і служниця, яка тепер боялася заходити до хати Пеленських, попросила тету Зосю піти туди й забрати її документи (не то паспорт, не то метрику). Тета Зося пішла, знайшла, і вже як виходила, на неї накинулися: виявляється, там була засідка. Повели до комендатури, допитували, особливо ж розпитували про синів. Один — Миросько — був у радянській армії, а другий, Олекса, втік «до лісу». (З розповіді вже Мироська: як їх забирали до армії, Олекса надумав тікати «до лісу». Миросько його відраджував: «Ти ж бачив їх, вони нашого тата вбили». Та той не послухався, втік «до лісу» і тільки вже пізніше зголосився на амністію). Певно, «органи» мали якусь інформацію чи про щось здогадувалися, бо їх дуже цікавив цей другий брат, Олекса. Але разом з Мироськом в армії був інший Олекса — сусід, і в листах Миросько згадував про того Олексу, а виходило — що ніби про брата. Це й допомогло теті Зосі. На всі запитання вона відповідала, що обидва брати в армії. Але той, що допитував, теж хитрий: говорить-говорить про одне, наче всьому вірить, і раптом: «А яка зброя у вашого Олекси?». Або: «А як він одягнений?». Тету Зосю так просто не спіймаєш: «Та я не можу того знати, про то вони не пишуть». — «А чого він сам не пише, а пише брат?» — «Та він не дуже вміє писати.» — і т.д. А обшукувала її жінка, «дуже сувора». Все погрожувала: таку розстріляти — і край. Тета Зося: «На кого ж діти залишаться?» — «А начерта нам твои дети!»
…Все ж таки випустили.
Та не всіх так випускали. «Недалеко од нас жила вдова… П’ятеро дітей малих… Вона цілий день у полі, а діти самі. І я там. І їла там. Прийдуть за мною з дому, а я кажу: я ще не вечеряла. Повечеряю, тоді йду. Вона жила не бідно: сад, дві корови. А хліб у неї був найсмачніший на всю Рузливку… Цукром трохи притрусив — таке здавалося смачне!.. Дві черешні великі, коло них ми товклися, дві груші — було що з хлібом їсти… Не знали тоді, яка доля жде…
Двох синів — уже були старші — зразу, в тридцять дев’ятому, забрали визволителі, як тільки прийшли: видно, були в їхніх списках. Дві дочки були в «Соколі» — встигли втекти… А вже як почалася війна і відступали, всю інтелігенцію з Комарна забрали. Це по всій Галичині було… Чоловік тридцять запакували в комендатурі, коло церкви. І її — як матір — за дочок. Убивали, а її змушували прибирати, витирати кров… Певна була, що на закінчення — і її. Але чи то їхній кат утомився, чи що — відчинив двері: йди! Вона кинулася як божевільна… Був ранній ранок, перестріла її Гандзя: «Чого біжиш? А де інші?» Відповіла: «Хто не побіг, той уже не побіжить». Додому не пішла, сховалася в стогу сіна, аж поки її там знайшли. Довго лікувалася, поки одужала…
…Скільки жахливих трагедій пройшло цією землею… Що пережили жінки й матері… Ось мати, син якої загинув «у лісі». Взяла корівчину й клуночок, пішла в ліс, жила в окопі. Людям пояснювала: син наказав їй ждати — ось-ось вернеться… Як божевільну, її не чіпали. Міськрада пропонувала їй квартиру, вона відмовилася. Потім їй почало ввижатися, що син до неї приходить, вона «говорила» з ним тощо…
А ось тета Аннунця, двоюрідна сестра Ольги Іванівни, відтоді, як загинув син (їй показали тільки його закривавлену сорочку, яку вона й розпізнала), — ніколи ніде й слова про нього не сказала і не була на жодному похороні, хоч би й близьких людей… Якось ми заїздили з Ольгою Іванівною в Богородчани, де вона жила. Моторошна пустка: крім неї, тут жили ще хіба щурі. (Ольга Іванівна розказувала, що колись приїхала до неї провідати, стала помагати перебирати постіль, а звідти вискочила миша — жила там). Звичайно, ніякої пенсії вона не одержувала: адже син — «бандера». Уявляю, як почувалися самотні матері «проклятих»…
…У Кліцку (село коло Комарна) був давній громадський діяч, який «мав повагу серед людей», «лівий» (комуніст?), депутат міськради. Переконав одного хлопця «з лісу» піти з повинною — по амністії. Сам привів його до комендатури. Комендант поговорив, схвалив… А тоді: «Ну, то ви йдіть, а цей хлопець хай ще залишиться, я з ним побалакаю». А депутат: «Е, ні, я з ним прийшов, я з ним і піду!». І комендант зрозумів, що мусить усе-таки дотримуватися букви Закону про амністію. І відпустив обох…
…Розповідали про бандерівця Н., який пішов на службу в МДБ і знущався з людей. Одягав бандерівську форму, заходив до хати і: «Слава Україні!» Мусилося відповідати: «Героям слава!» А він тоді знімає ременя й починає бити… Ніколи не їздив двічі однією й тією самою дорогою, не вертався тією, якою приїхав, знав, що за ним полюють. Але все одно скінчив погано: чи то вбили, чи до тюрми потрапив… Ні слуху, ні духу…
…Ще один місцевий переказ. Під час якоїсь збройної сутички один із упівців до останнього відстрілювався, прикриваючи відступ товаришів. Зрештою його застрелили. Якийсь молодий боєць підбіг і став «купати» (бити ногою) вбитого. А начальник Комарнівського МДБ Грачов нібито зупинив його, сказавши: «Ти його не штурхай, а вчися в нього… роби так, як він: він собою товаришів заступив». Може, легенда, але промовиста…
У ДОВОЄННОМУ ЛЬВОВІ
Року 1928 тато привіз Ольгу до Львова — в 4-й клас приватної української гімназії сестер-василіянок. Директором її був Василь Щурат, відомий український діяч, учений-літературознавець, поет. Нічого того дівчина не знала. «Знала тільки, що то якийсь поважний пан, якому треба поцілувати руку. Але він не дався і пояснив: «Панєнка ніколи не повинна цілувати руку мужчині». І потім усе вщеплював, щоб вимагали поваги від мужчин. Сам знав усіх гімназисток, звертався на «Ви» і, зустрічаючи на вулиці, знімав капелюх і низько вклонявся...
В гімназії часто провадилися літературні вечори, на них Щурат розповідав про Шевченка, Франка… Але в залі стояв галас, гімназистки його не боялися і довго не заспокоювалися. Аж поки виходила Степанія Дашкевичева (уславлена з часів січових стрільців), якої всі боялися: гляне в один бік, гляне в другий — усі затихли. До Щурата: «Мужчини, мужчини, чого ви варті!» Тоді Щурат уже оповідає…
Був дуже ліберальний у ставленні до учнів, боронив їх від дисциплінарних кар. Учні намалювали карикатуру на одного вчителя, який дуже їм допікав («справжній бельфра» — ?), його називали «катапулька». Був високий, худий, завжди у капелюсі і з парасолею. Намалювали його: з величезною парасолею йде за власним гробом. Повісили на дошці — без підпису, але схожий. Він зірвав і зразу побіг до Щурата: проти нього, мовляв, якась змова, чи не замах готується. Прийшли до класу Щурат і Дашкевичева. Щуратові вуса дрижать від сміху, але намагається говорити «суворим тоном», «забрали» карикатуру — нібито для слідства, а насправді щоб посміятися досхочу й іншим показати…
Щуратові було років п’ятдесят, мав пещені вусики. «Ми тоді ще застановлялися над ним… Обговорювали між собою… Він пише антирелігійні вірші… І в той же час щонеділі гімназія йде на службу Божу — він веде. І в церкві — є така золота підставка, яку дають тільки дуже поважним особам, — він як підходить, йому священик дає, він цілує, перехреститься, тоді вже служба починається… А взагалі він був директором pro forma, почесним... а урядувала закінниця (черниця) — єврейка-вихрестка, на кошти якої і утримувалася гімназія (вона їздила до Америки, збирала гроші). «Взагалі закінниці були різних націй: класичні мови викладала болгарка, хатнє господарство — німкеня…»
Василь Щурат і Кирило Студинський в Радянській Україні були обрані академіками. Одержували з України гроші, за які Щурат «любив випити», — була й така за ним слава. (На початку 30-х років, у розпал боротьби з «українським буржуазним націоналізмом», і Щурата, і Студинського «вичищено» з Академії наук під викривальні фанфари, але 1939-го, коли треба було продемонструвати братерське визволення Західної України, — їх урочисто відновлено в академіках, запрошувано до Києва тощо. А Студинський навіть міг дозволити собі звертатися до Сталіна в обороні гімназистів та школярів, арештованих за «націоналізм». — Авт.).
…Під час німецької окупації Львова фашисти розстріляли сина Щурата Миколу, але його самого не чіпали.
…Труш після повернення з Єгипту дуже бідував. Щоб дати йому змогу щось заробити, по школах влаштовували розповіді про Єгипет, збираючи серед школярів по 20-30 grosz’ів… Був такий вечір і в них…
На початку 30-х років гімназія пережила тривожні часи. Під час «пацифікації» її кілька разів приходили громити екстремні патріоти. Гімназисти ховалися в підвали, а Щурат розчиняв вікна (бо кидали камені й били шибки). Радив відрізати нашивки на рукавах, де був номер гімназії. Коло «академічного дому», де жили українські студенти, були справжні бійки.
…Відкривали пам’ятник Франкові на Личаківському цвинтарі (1932 року? — точно не пам’ятає). Учням було заборонено брати участь. Наказа (польської освітньої адміністрації?) прочитав сам Щурат. Але учні, як завжди в таких випадках, самі організовувалися: домовлялися, яка гімназія на якій вулиці приєднається до походу. (Так само організовано уникали, наприклад, ходити в церкву в день народження Пілсудського, порушуючи ритуал). «Тоді була солідарність…» На відкритті пам’ятника вперше почула «Каменярів» Людкевича…
Подією був і похорон директора української гімназі (іншої) Кукурудза. «Процесія від Юра до Личакова — і всі з українських церков приєднуються… Пісні…
У дві пари несуть мари —
Доборовся ти, мій сину…
ЩЕ ДЕЩО З ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКИХ КОЛІЗІЙ
На побутовому рівні комарнянці жили з поляками мирно, каже Ольга Іванівна. Але в їхні стосунки щоразу втручалася політика. То українську школу польська влада заборонить, то почнуть звільняти з установ українців. Найбільше отруювала стосунки так звана «пацифікація» — приборкання, мовляв, бунтівних українців. Усі говорили про те, як покарали письменницю Іванну Блажкевичеву — прилюдно дали 50 буків, а потім струїли двох дітей. (Це останнє — швидше за все, легенда: підтверджень у документальній літературі мені не траплялося; але коли й легенда, то характерна для атмосфери того часу.) У Комарні якихось великих ексцесів не було, але страх перед пацифікацією набирав часом трагікомічних форм. Якось сусід, згадує Ольга Іванівна, посадовив троє дерев, а мама не зауважила. Вночі виглянула, і їй здалося, що то йдуть троє польських жолнєжів. Підняла всіх, повідомила сусідів, і вся вулиця втекла в ліс, сиділи всю ніч до ранку. А коли з’ясували, в чім річ, уся Рузливка сміялася…
Дошкуляла парцеляція земель — на користь польських поселенців. «Потоцькі переселили сюди ціле село з Поморщини… Тих переселенців українці не сприймали. І діти ворогували… Якось учителі-поляки вели своїх дітей через Рузливку з хорунгевками (прапорцями) на якесь свято, а наші діти з городів закидали їх грудками. Ті порозбігалися, а наші хлопці похапали ті хорунгевки й подерли. Батьків викликали до поліції…
Одного разу вчитель спіймав Олю прямо на вулиці: «Отченаш знаш?» — «Я знаю Вітченаш…» Поскаржився татові (його поляки знали). Той: добре, поговорю з дитиною. А сам, звичайно, тільки посміявся…
…Прийшов якийсь дрібний польський чиновник до хати — тата не було вдома, тільки мама. Каже, наче несплачений якийсь податок. А вони, як хто не сплатив податок, приходили і забирали щось із хати — то вважалось як ганьба. Мама каже: я не знаю нічого про той податок, то не моя справа. А він тоді з тим, що забере годинник — на стіні висів такий старий годинник. А мама згарячу: «Шляк би трафив таке життя!» — «О-о!» — То він сів і протокола склав: сказала «Шляк би трафив Польщу». Поважно йшов через усю Рузливку, несучи під пахвою годинника. А всі дивилися: «У Пеленських конфіската!» Повернувся тато, вислухав новину, засміявся: «Нічого, він сам принесе». А тато був у добрих стосунках із польським бургомістром, пішов до гміни, там тата шанували… Другого дня той самий чиновник приніс годинника, ще й пробачення просив…
…Про вуйка Н. (не записав імені, а тепер не пригадаю). «Він такі красиві чисті ноги мав — як роззується… І все вранці ходив босий садом. Казав: нічого так не помагає на ноги — і від мозолів, і від усього, — як ранкова роса. А ходив тільки в полотняній сорочці, нічого більше не узнавав… Був священиком у великому селі… дуже очитаний… Там багато дітей ходило до школи… Так скільки він там був священиком — тридцять літ, — у тому селі не було жодної судової справи (ніхто ніколи не йшов до польського суду — тільки до нього йшли). Польська влада засудила його до в’язниці. Він переховувався, селяни ховали. Одного разу читав у церкві проповідь, а тут поліція. Так селяни зразу обступили… якось зробили, що один селянин дав йому в своє перебратися, — і він зник. І як мати померла — на похорон теж приходив перебраний селянином. І от доля: так не любив поляків, а похований у Польщі, нагло помер на серце під час німецької окупації. І брат же міг перевезти, мав вплив, був посол до польського сейму, та поки збирався, і сам помер, теж на серце, і теж у Любліні похований…»
— Але що — тоді так легко було дурити поліцію? — дивуюся я (маємо вже наш, інакший досвід).
— Ти не уявляєш, яка вона була дурна, та польська поліція… З неї всі сміялися… Раз до сусідів прийшли — арештовувати сина-студента. А він каже: дайте поголитися. Гаразд. А у дворі росла висока кукурудза. Він виніс миску у двір, поставив коло кукурудзи, миється, намилюється — довго. А вони, двоє поліцаїв, стоять коло нього. Він ту миску піднімає і їм в обличчя бух! — мильною водою. Поки вони отямилися та очі протерли, — а вже тільки шелест у кукурудзі. Тоді вся вулиця з них сміялася…
…Інший спогад — не такий потішний. «Пам’ятаю, ще мала була. Сусідська старша дівчина, студентка, дістала направлення вчителькою на «кріси». І вийшла заміж за хлопця-поляка. На канікули приїхали, пішли на забаву — молодь наша збиралася, танцювала… Вони прийшли — зразу музика перестала грати. Хоч тут і поліція польська була, але не втручалася. Крики: «Ганьба, ганьба!» Мусили йти геть. І тоді знову музика, знову танці…»
Але бувало й інше. Якась польська графиня приїздила на літо в своє село коло Комарна і там прижила від коваля-українця доньку Марисю. Потім приїздила на село з донькою, і та бавилася з сільськими дітьми. А коли виросла — навчалася в Парижі, а влітку приїздила на село і навіть трохи поралася по господарству: «була демократичною».
Інша історія. Двоюрідний брат Ананій з Калимонів працював на Волині в садах якоїсь польської графині. В неї була єдина дочка — глухоніма. «Дуже мучилася її долею, і це трохи вбавляло їй пихи». Їй здалося, що дочка закохана в Ананія, і нібито він небайдужий. (А він просто співчував дівчині й був до неї уважний). Запропонувала вуйкові Ананію одружитися з дочкою, а вона перепише на нього весь маєток. Ананій не захотів, хоч по-людському співчував і тій дівчині, і самій графині. Тоді вона відмовила йому в роботі. Після 1939 року маєток відібрали, їх переселили в якусь стару халупу; «залишилися без жадних середників до життя»; графиня померла. Глухоніму хотіли віддати до притулку, але не дала її нянька — забрала з собою. Живучи у великих злиднях, працюючи одна, вона утримувала нещасну, яку до того ж і паралізувало.
Тим часом Ананій, після різних емігрантських пригод, потрапив до США і, вже «укріпившись» там, через товариша листовно поцікавився долею дівчини, попросив поїхати на Волинь, пересвідчитися… Той поїхав, побачив, написав, у яких страшних злиднях вони живуть. І вуйко Ананій став слати їм посилки. «Не можуть йому передякувати — так змінив їхнє життя… Я йому так казала: «Це ти добре робиш, Ананію». А він: «Вони не йдуть мені з голови…» (З емігрантської одіссеї Ананія. Спершу потрапив до Австралії, працював на металургійному заводі. Але як садівник хотів найнятися до одного торговця фруктами. Той засумнівався: ви ж, мовляв, працюєте на успішному підприємстві, добре заробляєте, нащо вам? Пояснив: у мене батько був садівник, і я садівник, тому я б хотів… «Гаразд, матиму на увазі, але зараз у мене немає місця, вже взяв людину. Як буде, повідомлю, лишіть адресу». Але того ж вечора сам приїхав, подивився, побалакав — і: «Можете завтра виходити на роботу». Ананія вразила цілковита довіра: в його розпорядженні було все, він відбирав, зважував, обраховував — і ніхто його не контролював… Але потім захотілося до своїх — у Канаду або США, де було багато комарнянців).
…1939 рік, осінь. Веселі жінки верталися з гостей у Рузливку, вночі. Якась чудасія — цілу ніч з ями в яму падали, а в ямах повно води: був дощ. Аж під ранок дісталися додому, всі заболочені. І що їх найбільше дивувало: знайоме поле, скільки разів і вдень, і вночі тут проходили. А виявилося: Німеччина напала на Польщу, і поляки встигли нарити траншей…
(Оленка повернулася зі школи й розповідає, що в них проводили репетицію евакуації — на випадок надзвичайних подій. Тоді Ольга Іванівна пригадує, як у Польщі перед нападом Німеччини поляки провадили маневри і як то виглядало смішно… «Хлопці краще бавляться в війну, як та т вся компанія… Яка то була штпка, яка забава… А тільки перший раз збомбували — де то все панство ділося…»).
…В перші ж дні після нападу Німеччини польська влада арештувала в Комарні всю українську інтелігенцію. Хотіли відправити в концтабір. «Але то вже все валилося… Тато пішов до бургомістра: «Для чого в останні дні псувати стосунки?» Арештантів розпустили, але ті ще кілька днів переховувалися хто де міг…
Бургомістр добре зробив… Через кілька днів йому довелося вже самому просити сховку — від німців. «Тато сказав: «Тут я хазяїн», — і дозволив йому переховуватися… Та коли через тиждень-два прийшли червоні, його все одно заарештували…
З’явилися втікачі із Західної Польщі. На станцію Бучали (коло Комарна) прибув ешелон з цивільним людом. Німецькі літаки його розбомбили, а потім ще сікли й сікли з кулеметів. Усе Комарно то бачило. На сонці видно було, як падали, виблискуючи, бомби. Ольгу повітряною хвилею відкинуло до стінки. Сусідка-дивачка бігала по хатах і переконувала всіх, що треба «від газів» позатулювати вікна мокрими ряднами.
Саме перед війною графиня Лянцкоронська збудувала на свої кошти лазарет. На відкриття приїздила сама урочистим поїздом, у чорному фіакрі. Сказала: «Мєньшусьцє народувє не бєньдзє ту працьуваць». Та коли розбомбили ешелон і з’явилася маса скалічених, — звернулася до чоловіка Ольги Іванівни, Володимира Ленця («Влодка»), вже дипломованого лікаря, і просила допомогти. Обіцяла: як скінчиться війна (перемогою поляків, певна річ), то призначить його головним лікарем…
…Племінник Ольги Іванівни Дорко їхав у полі фірою і зустрів дванадцятеро польських офіцерів. Попросили підвезти. Підвіз. Агітували з собою — вірили в перемогу. Сховалися в «божевільні» — притулку для психічно хворих. Може, не вони одні там переховувалися. Одного дня німці оточили «божевільню» і перестріляли всіх, хто там був…
…І як фінал: «Скільки було поляків і євреїв у Комарні… Скільки тих коней і фаєтонів… Як свято, служба Божа — коло церкви повно… А які пани були — Потоцькі, Лянцкоронські… Де то все поділося?.. А Комарно знов повне, життя іде…».
(Але іншим разом: «Як усе підупало, Іване… Яке було Комарно і яке стало… Яка була свмдомість… які люди були… скільки інтелігенції вийшло… як морально стояло…»).
