ЕПІЗОДИ ЄВРЕЙСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ…«Ми з жидами жили добре, — розказує Ольга Іванівна. — Тато торгував яблуками, мав у Бесарабії склад, мав спільні справи з багатим євреєм Луїзером. Якось прийшла від тата з Бесарабії телеграма, щоб позичили в Луїзера велику суму грошей і вислали. Я пішла до Луїзера, він вислухав і дав гроші без жадного папірця, без оформлення — така була довіра… А я ж — дівчисько, що з мене спитаєш…» …З розповідей про бідного єврея Мошка. «Був у Розливці як свій». Мав багато дітей. «У хаті в Мошка говорили, як усі (тобто по-українському. — Авт.). Як ми будували хату, троє його синів ходили помагати». Одного разу був з Мошком конфлікт. На якесь свято підлітки скинулися, щоб Мошко дістав їм вина й горілки. Хлопчаки спилися й поснули… Потім батьки забирали й на плечах виносили. «А на Мошка були дуже недобрі, що він таке з дітьми зробив».
Запам’яталося весілля в Мошка. Приїхав рабин. Усе село зійшлося дивитися, на подвір’ї — не повернутися. А збудовано тільки півхати, а пів — лише складено з шуварів, туди й завели рабіна. Так люди, щоб бачити, розбирали шувари. Мошко аж плаче: «Люди добрі, не розбирайте мені хати!» — «Як зараз бачу: студент-юрист, — пізніше знаний адвокат, — виліз на яблуню і мене тягнув, упав, ледве в’язи собі не скрутив…»
Було й таке. Голова кагалу домовився з татом, щоб привести дітей на вицєчку (прогулянку) в його дубняк — на якісь фестини (свято). Але діти-українці кидали грудки, довелося татові «асистувати» весь час прогулянки… Друга Світова війна для Західної України почалася майже на два роки раніше, ніж для всієї України... «Перший раз німці зайняли Комарно в 1939 році. Були два тижні і відійшли (напевне, згідно з пактом Молотова — Ріббентропа. — Авт.)… Тоді вони були ще інакші. Жидів тільки змушували підмітати вулиці, але не масакрували. Коли німці відійшли, в Комарні створилося ніби самоврядування — народна влада з синьожовтою перев’яззю. Через те багато людей постраждало, коли прийшло радянське військо… Як установилася радянська влада, євреї підняли голови. Єврейські дівчата поприходили в читальню «Просвіти» в своєму національному вбранні, знімали синьожовті прапори, вішали червоні… Тим також собі зашкодили, бо людям то боліло…»
У 1940 році чоловік Ольги Іванівни роздобув документи на право виїзду до окупованої німцями Польщі («фольксдойче»), і вони виїхали до Холма. Розповідь про це буде далі, а тут — епізод на тему становища євреїв у окупованій Польщі в той час. Їх переслідували, але ще не «ліквідували». «Купувала телятину в однієї єврейки. Та мала довіру до мене, і коли я спитала, де дістає, вона розказала. Виявляється, хоч торгувати їм було заборонено, але в них були свої підпільні крамниці, різниці, пекарні, де пекли добрий смачний хліб, — це ще перші місяці, ще гетто не було. Прийшла я туди — руїни, напіврозвалені хатки, а глибоко в дворі — телятка… Євреї злякалися, як мене побачили. Ну, я їх заспокоїла, сказала, від кого я. Але потім я сама зрозуміла, що сюди ходити небезпечно: може бути облава… У них навіть підпільний ресторан був, ми туди ходили. Досить моторошно: навколо руїни, заходиш у зруйновану хату, а там — хід у великий підвал. Порожньо, тільки столи й стільці, але сідаєш і що попросиш — усе дають… Потім зробили гетто. А пізніше їх усіх погнали в Грубешів, і там усе скінчилося…»
Коли німці прийшли вдруге, «жидівський кагал звернувся до тата з проханням узяти на переховання їхні скарби з біжниці (молільні). Тато відмовився: «Це війна. Я не певен, чи збережу і чи зможу вам повернути. Якби був певен, що поверну, — взяв би…» А наш тато все казав: «Діти, одне запам’ятайте: у війну ані дрібки чужої не візьміть. І про одне Бога моліть: щоб війну пережити хоч у одній сорочці». (Коли тато помер, на похороні — Марійка писала, бо я тоді на Сибіру була, — хтось виступив і сказав: «Сьогодні Комарно ховає останнього господаря»)». «Вони (євреї) були дуже наївні. Вже ж було багато втікачів — з Німеччини, Польщі — розповідали, що твориться. А вони все не вірили… Один інтелігент, адвокат часто бував у нас — грали у преферанс. Коли прийшли німці, син його (був десь у дев’ятому класі) питає: «Тату, чи правда, що німці нас винищать?» А він: «Як Ієгова надумав, так і буде».
В Комарні були багаті євреї — міліонери. Один був визискувач — давав гроші під дуже великі проценти. А як почали німці до них уже добиратися, приходить він до Кугута (селянин, з якого він колись збиткувався), нещасний, з дочкою, такою, як тоді Христя була, — а ми саме посходилися до Кугута, бо він гнав мед, — і: «Пане Кугуте, дайте щось з’їсти». Нам усім, і татові, і Кугутові, так було ніяково. Кугут дав нам, дітям, вощину з медом, то та дівчина так жадібно їла … Потім дав усім із собою… …Мошко прийшов до тата просити поради: що робити. «Що ж я тобі, Мошко, можу порадити, як такий страшний час настав?»
…Спершу люди не думали, що так буде грізно. Німці як прийшли, то примушували євреїв надівати пов’язки й підмітати вулиці. Люди думали, що цим і обмежиться. Може, не даватимуть роботи, не допустять до торгівлі, а не більше. Навіть коли сказали про «ліквідацію», дехто думав, що це кампанія, тиждень-два переховатися, і все мине. Дехто переховував євреїв: той із співчуття, той знадився на гроші, на коштовності, які йому пообіцяли. А воно і тих усіх розстріляли, хто переховував. У Розливці в сусіда-шевця переховувалася єврейська родина. Спершу думали, що то ненадовго, і сподівалися на щедру винагроду. Але йшли місяці за місяцями, надія на винагороду пропала, але треба було якось людей рятувати. Сусіди здогадувалися, бо все та жінка багато варила. Однак удавали, що нічого не знають… Інший випадок. Єврейська сім’я ховалася в степу, виривши печеру під купою гною і вивівши крізь гній рурку для повітря. Хтось їм носив їсти. Так прожили два роки. А вже перед приходом радянських військ німецький комендант виїхав на полювання зі своєю командою і побачив дим: видно, вночі готували собі їжу й не загасили як слід… Їх тут же перестріляли… Про цей жахливий фінал розповів німець-лікар (це було вже в Городенці, де в лікарні працював Володимир Ленець, — вони одружилися з Ольгою Пеленською і туди переїхали), — той лікар обурювався жорстокістю своїх одноплемінців і дуже переживав цю тяжку пригоду, мимовільним учасником якої став…
Ще про цього лікаря. Дуже не любив своєї форми — як приходив зі служби, хоча б на півгодини, на обід, зразу ж перевдягався. Казав: «Вона мене давить». Як вели наших полонених, Ольга на тину понатикала хлібин. Конвоїр помітив і забіг до хати з нагаєм і автоматом. Цей лікар, який квартирував у них, урятував. Але попередив: «Так не робіть. Їх ви не врятуєте, а себе погубите». Додому приходила дівчина-єврейка прибирати (ще тоді, як їм дозволялося ходити заробляти). Німець ні словом не спитав про неї, лише інколи дивився на неї сумно-співчутливо. Які несподівані ситуації виникали за цих обставин! У стайні лікарні в Городенці стояла карета швидкої допомоги — старої, кінної, якою вже ніхто не користувався. Ольга Іванівна, молода мама, часто сиділа коло неї з дітьми — старша, Христя, бавилася, а мала Марта була у візочку… Аж пізніше довідалася, що там, у кареті, жила єврейська сім’я — їх ховав кучер… «Тепер я часто думаю: як то тим людям було, коли я з дітьми там сиділа…»
…Ще одна історія. «Думаю: як то не раз людині розрахунок боком виходить… Був у Станіславові лікар-гінеколог В-ка, українець, дуже «пристійний», красивий. І в нім закохалася пацієнтка — дочка найбагатшого станіславського єврея. І то так, що цей багач мусив прийти і просити: «Ви можете вилікувати мою дочку, тільки одружившись із нею». За дочкою давав величезний посаг, у тому числі великий дім на перехресті центральних вулиць. Зразу став мільйонером. Був дуже поважний. «Як наші лікарі зберуться в саді (коло лікарні), то він тільки вклонився й пішов, а ніколи не сідав поговорити…» Коли прийшли німці, то він став їм потрібен як лікар-гінеколог (коханки тощо), через те вони і його дружині-єврейці видали документ на недоторканність… Якось вона прогулювалася в саду, де інші євреї, з пов’язками на рукавах, підмітали, — то вони плювали їй услід. Коли фронт покотився назад, а переслідування євреїв стали ще жорстокішими, багато хто радив В-ці втекти заздалегідь. Але той поводився самовпевнено, казав, що «старається о дозвіл на виїзд до Швейцарії», і йому нібито обіцяли. Справді, дали дозвіл, оформили документи. В останній день пішов до лікарні попрощатися, а син — до гімназії попрощатися з товаришами. Ні той, ні той додому не вернулися — їх узяли дорогою. А дружину — вдома. Потім люди бачили, як з будинку виносили позапаковуване майно… А про В-ку та сім’ю більше ніхто нічого не чув… Навіть його брат, що був адвокатом у Кракові.
…В 1939 році такий собі Н. утік до Німеччини. В його будинку поселився єврей-ветеринар. Люди казали йому: не робіть того, бо вернеться Н., буде негаразд. А він: «Ваш Н. тоді прийде, як у мене на долоні волосся виросте». І показав долоню. Але в 1941-му Н. таки вернувся. Прийшов до своєї хати — і: «Ану покажи свою долоню». Той нічого не зрозумів, показує. А він його — щосили по щоці… «Це так було ницо, нелюдсько, щось такого обнижуючого… Мій тато так обурювався…» Якось той єврей урятувався і після війни повернувся до Комарна. Коли постарілий Н. зустрів його на вулиці, — відсахнувся. А той: «Не хвилюйтеся, пане Н., ми не такі, як ви». …По вулиці гнали колону євреїв. Якийсь чоловік схопив дубинку і, підбігши до колони, бив по спинах. Коновоїр ударив його, а дубинку закинув… «От і розберись, які люди бувають…» (На цю тему: «От і розберись, які люди бувають», — ще два епізоди-спогади, але вже не від Ольги Іванівни, а від інших комарнян.
Розповідь І.: «Наш дідо дуже не любив жидів. Як у вагон заходить, шукає купе, де є жид, сідає, знімає чоботи, вішає портянки, — жид зразу тікає, а він тоді має вільну полицю і лягає спати. Або, як той не йде, навмисне наступить ногою на ногу — до вікна, наче когось там побачив: «Йосю!» — і так наступить, що той тікає…» Розповідь Л.: «Спершу тим, що жили по селах, наказали з’їхатися до міст. Ще ніхто в тому загрози не бачив. Потім одного разу наказ: зібратися всім. Хто тікав, хотів сховатися — розстрілювали, решту колоною кудись повели, — вже можна було зрозуміти, що їх жде, і старих, і дітей… Дванадцятеро чоловік сховалися в лісі й дожили до визволення. Селяни їм помагали: ідучи до лісу, брали якийсь харч, залишали їм десь на видних місцях… А як було таке, що довго хтось не міг піти до лісу — чи негода, чи що — й голод їх притискував, то ночами приходили в село… Наша хата була скраю, і все до нас стукали… Я й досі здригаюся від різкого стуку у вікно — це в мене ще з тих часів… Мама надвір не виходила, а трохи відчиняла вікно й кидала щось: «Ой, змилуйтеся — я діти маю». То ж небезпечно було, за це німці розстрілювали… А одного разу їхня дівчинка захворіла — не могла бути в лісі. Заховали її в нас на стриху. В соломі вибрали кубло — не з того боку, де беруть, а з іншого, — і там вона лежала… Я все ходила до неї бавитися, вона мені шила лялечкам «сукні». Я мала суворий наказ: лазити на стрих тільки тоді, коли ніде нікого не було. Потім вона видужала і знову вернулася до лісу…» Інша історія. Якийсь хлопець був небайдужий чи що до єврейської дівчини — і сховав її в себе. Але хтось доніс, зробили трус, знайшли, і дівчину тут же, на очах у хлопця, розстріляли, а хлопця забрали…)
Все це розповідали люди, далекі від політики, від ідеологій, розповідали не спеціально, а в розмовах про все пережите — без якоїсь настанови. Це я вже об’єднав ці епізоди в одну тему, але так, як вони були колись (переважно в 60-і—70-і роки) записані. Можна по-різному їх сприймати, але, мені здається, вони дають відчути і складність взаємин, і силу упереджень, і людяність, яка їх долала, і головне: що єврейська трагедія залишила немалий слід у пам’яті людей, тривожила і тривожить їхнє сумління, — як і інші трагедії, що випали на долю цих поколінь. І як же дико звучать сьогодні голоси тих, хто каже, що нічого цього не було, — коли є ще стільки людей, які це пережили. Одні кажуть, що не було ніякого голодомору, інші — що не було ніякого голокосту… а що казатимуть далі? І що буде далі? КІЛЬКА ДНІВ «УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ»Восени 1939-го, в ті кільканадцять днів, коли німецька армія ще не передала Комарно радянській, молодий лікар Володимир Ленець з дружиною перебралися до Польщі — подалі од біди (ризикуючи потрапити в іншу). Опинилися в Холмі — стародавньому українському місті, вже геть спольщеному. «Місто здалося неприємним… Вітри… Горби… Земля руда, неродюча… Болото, глина… Так я того не любила… Але — Собор Данила… Українців лишилося кілька сімей, а то все поляки або спольщені. Одна проста жінка, свідома українка, багато розповідала про тамтешні відносини… На Холмщині було православ’я. Собор Данила — православний. Але поляки перебрали його собі. Коли ввели службу Божу польською мовою, селяни виходили під час служби, але у дверях стояли переодягнені жандарми й штурханами вертали назад. Ця жінка була здорова, розкидала всіх і видерлася — «не один жандарм зубів недолічився».
Потім, після німецького погрому Польщі, наїхало багато українців-емігрантів. У цей час німці в Польщі загравали з українцями, нацьковували їх на поляків. Усі заклади відбирали в поляків і передавали українцям. Звільнили лікарів-поляків, поставили українців, замість польських збкінниць (черниць) — українські збкінниці. Відкрилася українська гімназія — «велика, забезпечувала терен аж до Грубешова. Директор — Білик, дуже свідома людина». Собор Данила повернули українцям. З цієї нагоди була велика імпреза. Приїхав сам Франк, а з Кракова — Кубійович. Виступав славний хор Володимира Божика — емігранта з Великої України…
«Я той день запам’ятала: 18 травня (1940 року) — бо тоді мої тато й мама приїхали. Ще можна було виїхати, тоді обмін робили, в Перемишлі працювала комісія (радянсько-німецька. — Авт.). І вже якраз останній день, уже закривали кордон. Ми від комарнянців, які раніше приїхали, чули, що тато й мама записалися в черзі, а чи встигнуть — не знали… А був у нас товариш мого брата — ми його звали Пйка — заблукав, чогось потрапив замість собору на вокзал, мабуть, був трохи впилий. Коли поїзд — виходять тато й мама, думали, що він їх зустрічає, а нічого не знали, тільки знали, що ми в Холмі. «А я саме на прийнятті — довгий стіл, весь уряд сидить, німецькі гості… Я молоденька, щупленька, в гарному українському строї, від Союзу українок обслуговую, подаю страви, вони — кожен старається в ручку поцілувати, така комедія, і наші «друзі» (німці) стараються зі мною заговорити… А тут з’являється Пйка й каже, що тато й мама приїхали. В мене — слйзи. Німці захвилювалися: що той пан сказав? Їм пояснили, що то слйзи радості: молода українська жінка радіє, що батьки врятувалися від більшовицьких варварів… Почали ґратулювати, пити за героїчну німецьку армію…
…Як я бігла тоді… А Холм нерівний — як то з Хрещатика на Печерськ… Ледве дух перевожу… Мама й тато розпитують: як у вас? Бо їм там казали, що дуже погано — така пропаганда була; вони навіть харчів із собою привезли… А ввечері до нас стільки людей зійшлося — так багато стало в Холмі українців… Ми мали дім за Холмом. Двоповерховий: уверху три кімнати, внизу дві. Паркан високий. Польський єпископ собі побудував… На другий день війни німці взяли його як заручника… розстріляли… А дім став державний. Коли ми там поселилися, то поляки дивилися на нас зизом: українці — в домі польського єпископа… По сусідству жив професор — тоді так називали: як у народній школі, то вчитель, а в гімназії — вже професор… Такий з борідкою, в пенсне… Прийшов до нас, відрекомендувався. А йому потрібна була вода: в нас була криниця, ми її часом замикали. Він пояснив, що користувався цією криницею — і чи зможе далі. Ми сказали, що звичайно: як було, так і буде. Дали йому ключа. То він ходив… Такий інтелігентний, і сім’я інтелігентна… Склалися з ними добрі стосунки. Мій чоловік лікував їхню доньку — мала інфаркт з перестраху. А Утька (домашнє прозвисько малої Христі) не любила митися, а ми її страшили: ось помивач прийде, забере… Йому вияснили, то він як приходив, то все: «Оце зараз наберу води та піду дітей мити». А ми вже не мали клопоту: зразу згоджувалася (митися).
…Були в Холмі, коли Німеччина розпочала війну проти СРСР. Уже з другої половини того дня, 22-го червня, почали гнати колони полонених, а потім більше й більше. Коло Холма ще раніше був підготовлений концтабір: «Кавалок поля обгородили сильними дротами». Про полонених: «Думали, що вони будуть якісь висвобождені… а їх за дріт — і голодом морили…» Але родичам віддавали. Був організований Допомоговий комітет. Декого визволили. Пройшла чутка, що в таборі син Шумського, лікар. Допомоговий комітет добився того, що випустили його і ще двох лікарів-українців. Вони стали працювати в лікарні. «Потім усіх обурювало те, що були з нами в добрих взаєминах, але як тільки залишалися самі — переходили на російську мову»… Один старий прийшов аж з «Великої України» — розшукав сина. Йому віддали сина, але той був такий знесилений, що батько мусив нести його на плечах. Недалеко й виніс — скоро так на плечах у батька й помер…
…3-го липня на богослужінні у Соборі Данила повідомлено про те, що у Львові проголошено Українську Державу. «Люди мліли від зворушення…» Але зразу ж почалися чутки: то все обман, німці поводяться на Україні жорстоко… І інші чутки: про виявлені «звірства більшовиків»: газети публікували знімки з місць масових розстрілів, радіо щодня подавало прізвища виявлених жертв… «Всю інтелігенцію винищили…» А чутки про німецьку жорстокість самі поширювалися… «Настрій зразу впав — і від того, і від того…». Розповідали, що один відомий лікар (Гречило) вийшов з дому, як ішло німецьке військо, сперся на паркан і дивився. А був схожий на єврея. Один із німців вийняв пістолета й застрелив його.
…Розпочалася боротьба між бандерівцями й мельниківцями. Чоловік належав до мельниківців, але коли почалася колотнеча, сказав: «Я лікар, інше мене не обходить». Та одного разу — напад. «Ішли з кінотеатру. Раптом у натовпі замішання, кілька чоловік кинулося, мене збили з ніг, якогось чоловіка схопили... Я знепритомніла, почула тільки, як брат Ананій підняв мене. Думка: чому Ананій, а не чоловік? Питаю: де Влодко? А його вже занесли в кав’ярню, перев’язують… Рана виявилася не важкою — стилет ковзнув по ребру, тільки кровотеча в легенях…» Цією справою зайнялося гестапо: німці пильно стежили за стосунками в українській еміграції, особливо ж за протистоянням бандерівців і мельниківців. «Було слідство, викликали на допит і мене, показували фото якогось молодого хлопця: чи не пізнаю? Я казала, що нічого не бачила… Потім до нас приїхали якихось двоє з Кракова — певно, бандерівці. Здалеку починали розмови. Ми здогадалися: хотіли вивідати, чи я знаю, кого я бачила, що сказала на слідстві… Тато їм сказав: «Залиште нас у спокої»… Потім були навіть якісь листівки, що то помилка…»
«…Чоловік лежав у шпиталі. Іронією долі — поруч полячка, дружина арештованого офіцера, і вона арештантка; чоловіка, мабуть, уже розстріляли, а вона вагітна. Охоронці коло неї — з поляків, такі ж, як вона; сказали їм: як утече, вас розстріляємо… Ніхто й не чув, як вона народила, дитина й не крикнула… Прийшли польські збкінниці й забрали дитину. А її вернули в тюрму. Я повз її ліжко часто проходила і все собі думала: що та бідна жінка переживала… Ну, якщо вона залишилася жива, то дитину потім знайшла…
Коло Холма був великий заклад для божевільних — на всю Польщу. Під час війни божевільні розбіглися, а там ховалися польські офіцери й старшини. Одного дня німці оточили цю місцевість і все знищили… …Німці були дуже жорстокі до поляків. Але й поляки тихо не сиділи…» У «ДИСТРИКТІ ГАЛИЧИНА»Замість Української Держави на території Галичини німці створили «дистрикт», що входив до «генерал-губернаторства» з польських та західно-українських земель. І хоч існує думка, що тут гітлерівський режим був не такий жорстокий, як у «рейхскомісаріаті Україна», що охоплював решту українських земель, — насправді навряд чи так було…
У липні 1941-го Пеленські-Ленці повернулися до Комарна. З цього нетривалого періоду Ользі запам’яталися два епізоди. У їхній садибі розташувалася на обід німецька похідна група. Наловили курей, насмажили, але не могли знайти достатньо тарілок і виделок. А тим часом прибіг офіцер: наказ рушати! — Так вони й не з’їли тих курей. Спостерігаючи таку процедуру обідання, старий Пеленський зробив висновок: «Німець війни не виграє». І ще. Німецький комендант захотів мати садженці сортових яблунь. Звернувся до відомого в Галичині садівника Андрія Терпиляка (зять Пеленського, про нього буде далі). Привіз довгий список різних сортів яблук та груш і все вимагав, щоб точно дали йому що треба. «Мій тато каже Андрієві: «Я йому сам підберу». За півгодини приходить: усе! Андрій здивувався: «Ти йому підібрав за списком?» — «Та де! Що він собі думає? Чи він їстиме яблука з того саду? Дав, що трапилося». Посміялися обоє... Мій тато був з гумором...»
У 1942-1943 роках Ленці жили в Городенці на Станіславщині, де чоловік працював у лікарні. Облави й розстріли й тут не були новиною; особливо почастішали вони після того, як бандерівці почали чинити опір німецьким експропріяціям. Одного разу німці прилюдно розстріляли в Станіславові 28 селян-заручників, схоплених під час облави на базарі. До лікарні прийшло розпорядження: виділити лікаря, щоб засвідчив смерть. Усі дуже переживали цю тяжку справу, ніхто не хотів іти. Вирішили тягти жереб. «Був один дуже поганий, його не любили, і якраз йому випав жереб… Усі в душі раділи, що йому, а не комусь… То як він повернувся — кілька день сам не свій ходив… змінений… Розказував, що серед заручників був один старий дід… попросив не зав’язувати йому очей і вигукнув: «Слава Україні!»
Якось в облаву потрапила й Марія Іванівна — сестра Ольги Іванівни, яка регулярно приїздила з Галича, де жив її чоловік — Андрій Терпиляк. Ждали її, а її нема. Стали шукати. Виручив знайомий фольксдойчер («презес суда»).
Навесні 1942-го була велика повінь — розлився Дністер, багато наруйнував. Це до тієї біди, що в Молдавії — голод, і молдавани тікали в Україну. «У Львові менше було, а в Станіславі — тут ближче… Скільки їх померло!.. Сидять купками — на вулицях, на базарі, деякі ще ворушаться, а деякі…» (Ще один голод був у Молдавії 1946 року… Спогад: голодні молдаванки посходилися грітися коло озера, що горіло, — коло Комарна були нафтосховища, нафта вилилася в озеро, і воно горіло, — «полягали, а багато хто й не піднявся…»).
Десь у цей час, 1942-го, до лікарні приїхала якась комісія фольксдойчерів — перевіряти. Головним був син відомого в Галичині діяча української кооперації Б. — батько з добрим іменем, а син — гешефтяр, хабарник. Його вдачу знали і скрізь готували «зустріч». А тут ледве наготували якого могли м’яса, яєць. Він подивився, скривився: «Ви думаєте, я задля цього сюди їхав?» А чоловік не стримався: «Ходімте на вулицю — я вам покажу: у нас у Галичині плоти з ковбас горожені… Що ви собі думаєте: війна, люди голодують, мруть!..» І не дав йому нічого. Думали: біда буде. Але обійшлося…
(…До спогадів у розмові прилучається Олег Терпиляк, син Андрія Терпиляка, племінник Ольги Іванівни, приїхав у відпустку з Тюмені: «Як німець учив мене порядку». На час німецької окупації був хлопчаком. Рибалив — не зі спортивного інтересу, а для наїдку. Поїхав до Станіслава по вудки. Ліз у вагон і зачепив німця вудкою (а на вагоні було написано: «Nur fьr deutshce»). Реакція була миттєвою. «Чую: піднявся я над землею — це він спокійно взяв мене за барки і підняв над землею, не кажучи ні слова… Далі я вже нічого не бачив і не чув… Перше, що почув потім, було: «Це Терпеляків…» Щось люди гомоніли на пероні…» Виявляється, він лежав на пероні непритомний від удару німця… (Тут мені пригадалося, як інший німець у моїх Оленівських кар’єрах «виховував» відвідувачів шевченківського вечора, — про це я писав у першій частині «Спогадів…»). ВТЕЧА І ПОВЕРНЕННЯУ 1944-му Володимир Ленець як лікар поступив до медичної обслуги дивізії «Галичина». Після розгрому дивізії під Бродами він з її рештками опинився десь чи не в Італії — більше сім’я його не бачила. («Ленець Володимир, нар. 1909 р., в студентських часах і як лікар був активним громадським і спортовим діячем, член управ громадських установ в Комарні, одним з основників спорт. тов-ва «Хуртовина» в Комарні, хірург у шпиталі в Холмі в 1939—1941 р., пізніше в шпиталі в Городенці. Лікар-психіатр у ЗСА, помер в 1979 р.» — «Комарно і Рудки та околиця», с. 266-267). Через багато років довідалися, що він в Америці, в нього нова сім’я. Ольга ні в чому його не звинувачувала, але простити не могла, нічого не говорила про нього дітям і на його листи, зі спробою виправдатися, не відповідала. Але це було вже набагато пізніше. Тоді ж, у 1944-му, тато, мама й Ольга з двома малими дітьми (Христі — п’ять років, Марті — півтора) подалися тікати від фронту на Захід — склавши якесь майно в підводу й запрягши коня. Мандрівка була довга — через Угорщину, Австрію, десь і в Німеччину потрапляли… Але зрештою зрозуміли марність цієї затії й вирішили вертатися назад — хай буде що буде. І все обійшлося добре: ніхто не заважав їм вернутися, якось і фронт їх оминув.
Про ці мандри Ольга Іванівна не дуже любила згадувати — хіба що захоплювалася віденськими парками й палацами або оповідала якісь кумедні історії. Запам’яталися мені дві, пов’язані з …кавунами. В Угорщині. Їде селянин, везе фуру кавунів. Зупинився ешелон з радянськими солдатами — наскочили, обступили, всі кавуни забрали. А в цей час далеко згори спускається другий селянин — теж фура кавунів. Бачить, як розбирають кавуни в того, — думає, що то так жваво йде торгівля. Та й собі — жене коня, щоб не спізнитися, поки ешелон не рушив. Жене, жене... Встиг! За хвилину і його кавунів не стало: «Спасибо, отец!»
Друга пригода в Австрії. Як поверталися додому, натрапили на радянську частину. На верху автофургона сидить молодий червоноармієць і кличе її. Злякалася — думала, перевірятиме документи, заарештує. Вдала, що шукає документи, щоб виграти час. А він: «Нет, нет, девушка! На вот, бери!» — і показує на купу кавунів. Дав одного, другого, третього — в пелену. «Бери, бери еще!» І таке ще було. Коло військової машини солдат, у руці тримає якісь золоті ланцюжки: «Девушка, возьми, зачем оно мне!» Злякалася, втекла, а тепер, розказуючи, жартує: «Дурна, треба було взяти!»
…Початок 1945-го. У чеському містечку. Кірха, німкені, тяжка обстановка… «Не плачуть, але раз у раз глибоко зітхають… «Stille Nacht, heilige Nacht», — один із небагатьох їхніх різдвяних співів»… Родину Пеленських-Ленців якось усі біди блукань обминули, і вони благополучно повернулися до Комарна, в свою хату. Тільки города й саду їм врізали та красені-дуби поспилювали — один лишився…
Альманах «Егупец» № 16
© Інститут Юдаїки, 2005 © Дух i Лiтера, 2006
Матеріал надав Олексій Мисаковець
|
