Іван Дзюба
ОЛЬГА ІВАНІВНА ЛЕНЕЦЬ,З ПЕЛЕНСЬКИХЦе — мати моєї дружини Марти. Не люблю слова «теща», і якось не годиться воно до тих відносин, що були між нами. 5 травня далекого вже 1962 року ми, троє гостей з Києва, які приїхали тоді на літературні виступи до Львова, — Микола Вінграновський, Іван Драч і я, — з ласки Дмитра Павличка потрапили на прийняття до Ірини Вільде (Ірини Дмитрівни Полотнюк) — з нагоди її 55-ліття. Це не був урочистий вечір у якомусь імпозантному залі чи що, з кількома десятками промовців і численними делегаціями, як це практикується тепер, — це була скромна товариська вечеря у квартирі Ірини Дмитрівни по вулиці Максима Кривоноса, 33.
Не пригадую, чи хтось щось пив, пам’ятаю тільки, що були смачненькі «канапки» — своєрідні галицькі бутербродики, попередники макдональдських «фішмаків», «бігмаків» тощо. І було дуже весело — жарти, танці, забави. У київських парубків очі розбігалися: дівчата-галичанки одна одної кращі. Я не вмів танцювати (так ніколи добре й не навчився), тому мої можливості були обмежені; до того ж усі козирі були в Миколи Вінграновського — і поет, і красень, і актор…
Але виявилося, що прихильна до мене доля мала свій задум. Забава була в розпалі, коли з’явилася ще одна дівчина, зовсім молоденька. Вона просто випромінювала якусь спокійну, лагідну чарівність. Щось у мені в душі тенькнуло: це… вона! …Колись у дитинстві я несподівано для себе навчився плавати, коли після літньої зливи повінь залила береги нашої маленької річечки, де я рибалив, — я пірнув у її теплі води. Випірнув — і поплив! Так і тепер — забувши, що не вмію танцювати, кинувся її запрошувати, і — диво-дивне! — ми протанцювали весь вечір, я так і не відходив від неї. Видно, Марта якось угадувала мої незграбні рухи і встигала поправити кожне моє чудернацьке «па». Ми майже нічого не сказали одне одному, але встигли зрозуміти одне одного — на все життя. Наш незвичайний танець усі помітили й супроводжували дружніми жартівливими репліками, а Дмитро Павличко як свій у цьому товаристві підвів мене до старших пань, які бесідували між собою трохи осторонь, і, показавши на одну з них — наймолодшу, з виразом спокійного благородства на красивому обличчі, — сказав: «Ось дивися, Іване, це Мартина мама, а яка мама, така й дочка буде». Але й без цього все було вирішене.… (Пізніше Марта призналася, що на забаву потрапила випадково: мала того вечора побачення з якимось хлопцем, але дорогою вгледіла, що до їхнього дому, — а вони сусідили квартирами з Іриною Вільде, — йде Дмитро Павличко і повернулася заради нього: Павличка дуже любила львівська молодь).
Через рік ми з Мартою, студенткою фізфаку Львівського університету, одружилися. Коли народилася донечка, Ольга Іванівна переїхала до Києва в нашу комірчину. Відтоді вона була мені як друга мати (з моєю рідною мамою, яка жила з сім’єю молодшого брата на Донеччині, вони порозумілися душа в душу, і моя мама була просто щаслива, що має таку рідню, бо раніше дуже бідкалася моєю «неприкаяністю». Якось, коли мова зайшла про одну київську знайому, Ольга Іванівна сказала: «Місто, інститут, книжки — ні граму їй не дали… Як була в селі, в сільській хаті — так і лишилася… От твоя мама — вона книжок не читала, а витягла все з життя — і культуру, і гігієну, і дієту… як у лікарні працювала і як сім’єю займалася…»). Ольга Іванівна брала на себе всі клопоти нашої молодої сім’ї, плекала внучку, дбала про моє харчування, коли в мене загострився давній туберкульоз.
А якщо у нас з Мартою виникали якісь незгоди, вона завжди ставала по мій бік, і в цьому була якась інстинктивна материнська дипломатія. Наскільки можу судити, я платив їй і повагою, і любов’ю. А пізніше, коли вона тяжко захворіла і була прикута до ліжка, я кинув роботу (Марті наші друзі допомогли влаштуватися на роботу в комп’ютерний центр науково-дослідного інституту будівництва, і вона тепер заробляла більше, ніж я в редакції заводської багатотиражки, її внесок у родинний бюджет був важливіший) і півроку доглядав Ольгу Іванівну, — на моїх руках вона й помирала. А потім я відвозив її труну до Комарна, де похоронена її родина, і, сидячи в кузові вантажівки коло труни, чого тільки не передумав за день дороги під журливим осіннім сонцем…
Я добре розумів і відчував непересічні душевні якості цієї людини, випробувані в складних перипетіях життя. Любив поговорити з нею, а вона любила поділитися пережитим. І от тепер за її спогадами, частину з яких я записав, а частину пригадую, мені бачаться і доля молодої жінки-галичанки, якої не оминув вихор лихоліть середини минулого століття, і один із зрізів життя Галичини 30-х—60-х років. І хай це переважно «приватний» кут бачення, але він додає щось таке, чого не знайдемо в ширших писаних історіях. А головне — тут усе особисто пережите, згадане в принагідних розмовах без якоїсь мети і без найменшого бажання виглядати краще, щось узгоджувати із тим, як би воно «годилося». Щось наївне, щось прикре, щось суперечливе, — але так, як було насправді або як пережилося і як мимоволі пригадалося… І я нічого не «коригував», щоб не зашкодити цій «непристосованій» правдивості… Не коментував і не давав оцінок, — як хто читатиме, сам то зробить. Адже це не науковий документ, не архівне джерело, а суб’єктивне свідчення окремої людини, її власне життя.
В КОМАРНІ…
«Місто Комарно положене біля залізничного шляху Львів-Самбір, а віддалення міста від залізничної станції Комарно-Бучали становить 3,5 км, віддалення від Львова 36 км, від повітового містечка Рудки 15 км …Комарно дістало Магдебурзьке право 1473 р.» «Перепис населення в Комарні в 1931 р. Докладне число населення в тому році виносило 5600 душ. З повищого числа гр.-кат. (українців) було приблизно 2500, 2300 жидів і римо-католиків (поляків) 800…» («Комарно і Рудки та околиці». Збірник історично-мемуарних, географічних і побутових матеріалів. Нью-Йорк — Париж — Сидней — Торонто, 1987, с. 19, с. 28, с. 27).
…Дитинство її минуло в Комарні, де вона й народилася (24 квітня 1913 року). Невелике старовинне місто з цікавим історичним минулим, зі своїми традиціями. (Починаючи від 1963 року моє життя було пов’язане з ним, мабуть, не менше, ніж з рідними Оленівськими кар’єрами на Донеччині: я часто бував тут з Мартою, інколи тижнями, запізнався з багатьма людьми, цікавими кожен по-своєму; мене тут багато хто приймав і приймає як рідного — і не тільки тому, що я «чоловік Марти Ленець», а й через те ще, що ті люди добре знали про все, що діялося в 60-і роки, і весь «самвидав» тут побував. Нині й Комарно, як і вся Галичина, вже не те, що було. Чого не донищили катаклізми другої половини 20-го століття й «зрілий соціалізм» — донищує «дикий капіталізм». Містечка й села Галичини стають ще однією Атлантидою — з тих, яких накриває Дев’ятий вал великого світового обездуховлення. Фізично вони, звичайно, існують, а деякі навіть «розбудовуються», як і вся Україна, — але вже в іншій якості, поступово, але неухильно переймаючи всі найкращі здобутки цивілізації: пиятику, розпусту, наркоманію, втрату доброзвичайності. А життєздатна частина людності всіляко старається потрапити на заробітки на Захід і шле звідти свої чорноробські долари, які далеко не завжди добром прислужуються їхнім дітям, бо ті звикають жити, а інколи й «шикувати», за рахунок поту й принижень своїх батьків…Тому хочеться зберегти в пам’яті хоч якісь крихти зниклого і зникаючого життя…).
…Вихідці з Комарна від повоєнних років розкидані по всьому західному світові. Але то була зовсім інша еміграція — складова частина великої української політичної еміграції сорокових років. Ті люди, гнані ворожим режимом, відчували свій обов’язок перед Україною і берегли пам’ять про неї, про свої рідні міста й села. Зусиллями емігрантів-комарнянців видано солідний том нарисів про історію міста і його людність — солідна наукова праця. (Коли я 1989 року вперше побував у США й Канаді, то мені на кожній зустрічі з діаспорою і на кожному виступі неодмінно траплялося кілька комарнянців, так що я жартував: не Америка, а суцільне Комарно!). Але мені тут не йдеться про публіковану мемуаристику чи історичні розвідки, а лишень про живі враження людини, чий голос я чую, тому «звірятися» з науковими дослідженнями я не буду — це інший жанр.
«Комарно було свідоме (тут — характерний галицький наголос на «і». — Авт.): таке, яке посилало вчитися», — казала Ольга Іванівна. Мене зворушувало таке неполітичне розуміння освідомленості: вчитися! Оце прагнення земляків до освіти вона постійно підкреслювала як щось найхарактерніше або щось таке, що найбільше запам’яталося. «Ще батьки наших дідів невчені були, а вже діди вчилися». З Комарна виходили священики, правники, лікарі, посли до австрійського парламенту й польського сойму. (В 60-і роки, та й пізніше, я часто приїздив до Комарна. З Мартою не раз ходили й на комарнянський цвинтар, де було багато поховань з близької й далекої родини. Треба сказати, що цвинтарі в галицьких містечках і селах разюче відрізнялися, принаймні, в ті часи, від «наших» своєю шанобливою впорядкованістю й доглянутістю. «Тета Зося» — про яку ще буде мова, одна із сестер Ольги Іванівни, так то коментувала: «Скільки там людей і які люди!.. Які господарі були!.. А які культурні… мудрі… не по книзі… а з природи… Теперішня молодь і поняття про те не має… Про то здалось би історії розповісти…» На що її син, Миросько, трохи іронічно: «В кожному селі — історії», — мовляв, що хвалитися, хіба тільки у вас. — «І в кожній хаті, і в кожної людини — історії…»).
Культурним осередком міста була читальня. Вона існувала від 80-х років 19-го ст., але особливо піднеслася, коли нею заопікувався о. Іван Петрик, який, за словами О.І., «освідомив Комарно». Його син о. Володимир Петрик заснував Братство святого Миколая і був душею будівництва нової мурованої церкви ім. святого Михаїла. Діяв він, мовляв, рішуче. Знав кожну сім’ю. На проповіді звертався поіменно до кожного селянина: ти мусиш бричку дати, ти — коней, ти — привезти те-то й те-то. Слухалися його беззаперечно. «Ти мусиш віддати свого сина вчитися туди-то». Вимагав, щоб парафіяни навчали дітей і організовував допомогу студентам, зокрема тим, яких було заарештовано під час боротьби за український університет у Львові. Колятор граф Лянцкоронський відібрав у нього парафію; відправили його в глухе село за Самбором. Як помер — просив поховати його в Комарні; комарнянці вийшли назустріч величезною процесією, везли труну трьома парами коней; співав хор, грав оркестр, було багато промов…
У читальні проводили вечори пам’яті Шевченка, Шашкевича, різні культурницькі ювілеї; тут побував Франко. Й вистави грали. Але жіночих ролей нікому було грати — дівчата соромилися. Мусив грати священик, о. Іван Ліщинський — з нього потім довго жартували. Була в Комарні й «Рідна школа», якою опікувалася «Просвіта». Оля провчилася в ній два роки. Потім «Рідну школу» польська влада заборонила. Серед комарнянців ходили вірші:
Замкнули нам школу, Зв’язали нам руки. Лишилися діти Без знань, без науки.
Довелося навчатися в підпільній школі. А потім — два роки в польській. Але українська дітвора трималася окремо від поляків, на перервах говорили українською мовою і тільки на уроках — польською. Проте польську треба було вчити. Знайшли полячку-вчительку, стару діву. Вона вчила за те, щоб їй у хаті прибирали (хата велика, а вона в ній сама) і готували їсти — це діти робили по черзі. Одна дівчинка не знала, куди винести сміття, і не знала, як спитати по-польському. Питає: «Куди смяттє винєсці?» Так її і прозвали: «смяттє»…
Головним куратором шкільництва на Галичині був Ян Собінський. До нього їздила делегація з Комарна, і тато, каже Ольга Іванівна, був у її складі. То Собінський не прийняв їх, а тільки відчинив двері й сказав: «За Збруч!» (тобто — забирайтеся геть, у радянську Україну). (Пізніше ОУН здійснила атентат на Собінського). Потім тато привіз Ольгу до Львова і влаштував у 4-й клас української гімназії сестер-василіанок. Тут час сказати кілька слів про батька — Івана Пеленського, сина Михайла Пеленського, та матір — Юлію Калимон, дочку Михайла Калимона. Пеленські, Калимони, Ленці — все це великі комарнянські роди, серед інших таких родів; численні представники їх щоразу зустрічаються в хроніках комарнянського і галицького життя. Але тут мова саме про батька й матір Ольги Іванівни і саме так, як вона про них згадувала (а потім і Марта). Юлія була другою дружиною Івана Пеленського (перша померла); він її дуже любив, дбав про неї і навіть не дозволяв уранці вставати, поки він не розпалить піч: «Волюню, не вставай, поки я не розпалю, бо застудишся» (це — в пам’яті Марти, внучки).
«Скільки його пам’ятаю — завжди ходив у білій сорочці, в капелюсі, з ціпком», — оповідала Ольга Іванівна. «…Дуже любив мене пестити. То мені найбільше запам’яталося… І вже пізніше, як до Львова приїде (коли вчилася в гімназії), то вранці лежить довго, поки я не прийду до нього, обніму… І вже хоче вставати, а лежить, жде… Я то знала і приходила до нього…» Був зразком культурного селянина, який уже й торгівлю провадив — переважно фруктами. Користувався повагою селян, довірою купців. «Був і головою читальні, і в кооперативі, і в гміні. Мама сердилася: ніколи вдома немає». Цінував час, не любив святкової марноти. «Я б довше жив, коби не свята», — це його улюблена примовка. «У багатьох компаніях бував, але ніколи не був п’яний», — це Ольга Іванівна про нього. А Марта згадує (вона виховувалася у діда й баби: батько опинився на Заході, а мати в Сибіру): «Про свого батька я тоді не знала, а дідом гордилася… Він був інакший, ніж усі, одягався не як селянин, а як міщанин: капелюх, чоботи, реглян… Як він приходив до школи, всі звертали увагу на нього, і мені то подобалося». «Бабця була молодшою за діда на п’ятнадцять років і вийшла заміж за нього, коли в того було четверо дітей… Пізніше, коли ми з Христею виросли і бабця переживала за наше заміжжя, Христя жартувала: «Та не бійтеся, не вийдемо заміж за вдівця з чотирма дітьми!», — бабця дуже сердилася… Дідо не любив, як бабця йшла надовго до сусідів: «І що їй там…», — якщо й бували сварки, то тільки за це…»
Оскільки Марта жила без батька й матері, то дідо й баба не просто її любили, а дуже балували й прощали всілякі витівки й капризи… «Я любила спати на стриху в сіні… Вже давно ранок, бабці хочеться збудити мене, але так, наче вона й не будить. Стане під стрихом і до курей: тю-тю-тю!.. тю-тю-тю! — А я вдаю, що не чую…» Як «загнівається» (наприклад, за те, що не пустили на річку) — відмовлялася їсти, оглошувала «голодівку». Сиділа в садку… А бабця мусила виносити їй їсти… Лазила по деревах та по дахах так, що часом не могла злізти. Доводилося дідові брати драбину й знімати… «Пальцем не рушив, тільки шлякував» (казав: «Мене колись шляк трафить через ту дитину…»). Коли школяркою просилася в кіно, то бабця не пускала, а дідо дозволяв: «Ходити можна всюди, але, раз побувши десь, подумай, чи варто йти туди вдруге».
У садибі були красені-дуби; він любив сидіти під ними й читати газети. Дідо високий, а лавка низенька: робив її майстер-горбун, який на зауваження, що не таке виходить, уперто відповідав: «Ні, пане Пеленський, якраз добре». І сам показував, як то зручно на тій лавці сидіти. Це стало примовкою в Комарні: «Якраз добре!» …Мала Оля дуже любила звірів і птахів, усе живе. Був у неї свій квітник. «Щовечора носила з криниці 18 відер води… Але тато мене розумів — скільки не було роботи, а все привезе мені землі на квіти… Яка то краса — вранці вийдеш, а вони в росі… А братки — один туди, другий сюди… ті мордочки до сонця повідвертають… Мені все здавалося, що то живі істоти… Вранці підійду, подивлюся, і мені здається, що вони мене відчувають… Була би-м молода, йшла б у відділ плекання квітів. Ніщо так не люблю, як плекати квіти…» Одна курка крщвала (припадала на лапу), — то Оля її дуже жаліла, доглядала, і та курка несла яйця тільки в неї на колінах — у поділ. Як прийде час — кудкудаче і шукає Олю… Товаришувала з кіньми, коровами, собаками. Була улюблена корова, вони дружили. Корова опускала голову, Оля брала її за роги, і та підсаджувала собі на спину — возила… Дивна дружба кота й корови: кіт спав у корови на спині… «Так вона мені трагічно пішла — досі не можу згадувати» (впала в глибоку яму, зламала хребет, довелося дорізати). Потім була ще одна корова, її продали, а вона втекла, повернулася — і ні до кого, тільки до неї: шукати оборони. «Які ж вони прив’язані до людей, як хочуть ласки, які вдячні», — каже Ольга Іванівна.
А був випадок, коли могла статися біда. У дуплах дубів, що на подвір’ї, жили сови. З одного дупла випало совеня. А трирічна Оля йшла, побачила, нагнулася, щоб узяти. Мати-сова, хоч і сліпа вдень, кинулася, вп’ялася кігтями в платтячко. На крик прибіг тато, ледве одізволив.
«Я дуже люблю гуляти у вітер, хурделицю, дощ… Як була мала, все любила вишмигнутися з хати в дощ, грозу… Десь під дубом або в куточку стайні присяду й дивлюся… І боялася дуже, а все одно… Мама знала і сварила мене за то… А в нас тоді сорок два дуба росло — таких, як оцей один, що лишився під хатою… Як вони шуміли… А на стріху сховаєшся — як гіллям били… А громи б’ють…»
І ще: «Я була дуже лісова… Сама ходила в ліс… Тільки двічі злякалася». Одного разу як сусіда сховався в кущах і налякав, а другого — через божевільного. Син багатого комарнянського єврея був на науці у Львові і схибнувся розумом. Батько його дуже любив і все робив, щоб вилікувати. Купив йому коня, той їздив лісом. І от одного разу він стрівся малій Олі в лісі. З коня навів на неї лорнет, а вона не знала, що то таке, і дуже перестрашилася… (Спогади зринають несподівано — якесь враження, якесь слово раптом вихоплюють з пам’яті щось далеке… Ось читає Ольга Іванівна Марка Черемшину — «Чічку»… «То мені нагадує… У нас у Комарні все було їде лемко — малим коником і сам малий, нещасний — і гукає: «Гриби!», «Афини!» (чорниці)… То мама все міняла на збіжжя… Бідні вони були… Отакий низенький овес у них родив — більше нічого… І не знали вони ремесла, як гуцули… Але я любила той край і тих людей: дуже щирі, чесні… В мене була сестра двоюрідна — Оля Пеленська (Ліщинська), старша. Їздила відпочивати на Лемківщину, в Ртзлуч, і мене брала. Я була така її вихованиця… Вона все мене звала: «Ти моє Олєтко»… Це від неї я все взяла — любов до вишивання, до в’язання… Вона писала в журналах… Скінчила сільськогосподарську школу в Німеччині… Все мене вчила: як готувати, як на стіл подавати… Війна всіх нас розкидала...)
…Багато розчулених спогадів про свята, насамперед Різдво та Великдень. На cвятвечір: «В хаті під скатертиною солома, в куті — «дід» (великий околіт жита), посередині — ялинка». «На підлозі солома, тато стелив кожуха під ялинкою, ми лягали, і він розказував…» І пізніше: «Я найбільше любила, як діти з села приходили… Таке змерзле, засмаркане, ще співати не вміє… такі то дорогі були ті копійки… І знаходилися такі безвстидні, що відпукували (як господар не хоче, щоб йому колядували, він стукає у шибку — «відпукує»). Якось Івась (брат, якого вбив кінь, — про це далі) наколядував жменьку монет і, вертаючись, упав, і впали йому з кулачка всі дрібнячки… Як він плакав… Пропонували йому більше — «не хочу!» — тільки свої хотів знайти. Мусив тато взяти лямпівку й піти шукати в снігу…» «На Великдень паски пекли — великі. У тій печі, що в стайні. Одного разу спекли таку, що не могли вийняти, довелося розвалити верх печі… Коли пекли паски, то дітей виганяли надвір, бо мало бути тихо і спокійно, щоб не зрушити форму… Святили під нашим дубом… О 6-й ранку збиралася вся Ртзливка (назва вулиці. — Авт.), ставали в два ряди. Тато запрягав коней у «фіакра» і їхав по священика… Гірше, як дощило, — люди не стоятимуть під дощем, доводилося запрошувати до хати, хоч там уже й було прибрано до свята… Та то мало коли — чогось усе була гарна погода, тепла…
Паску кожна господиня старалася спекти, як не виходила — ще раз пекла. Ще й тому, що був один збитошник — стрийко Андрій Ленець, — все обходив паски і насміхався, як у котрої господині що не так. Бувало, якась жінка каже: «Вже б і не пекла вдруге, так Ленця боюсь…» …Потім — Поливаний понеділок. Всі обливалися, особливо хлопці й дівчата. Всі стіни пообливані… Пам’ятаю, ми ще спали, забіг Маркіян і ціле відро води на нас із чоловіком вилив… І на роботі обливалися. А раз ми із Мімою (двоюрідною сестрою) понадягали нові суконки і пішли на шпацір. Дома й казали: не надягайте, бо обіллють. Ми не послухалися. Так нас так обілляли, що довелося вертатися до Міми перевдягатися в старе. Сварили нас тоді… Бувало, дівчину могли і гноївкою облити — як хтось мав на неї зло. А як симпатизував хлопець — міг кольонською водою…
Ще була така забава — відбирання писанок. То вже трохи з кокетерією: дівчата зав’язували в хустку дві-три писанки й тікали від хлопців, ховали писанки то в рукав, то за пазуху, а хлопці ловили, шукали, намагалися відібрати… А в Городенці інший був звичай — звідки він узявся? — сходилися на гойдалки і гойдалися… Бували й каліцтва — то вже від розбуялих… Під церквою «стріляли» — за кожним реченням під час відправи. Хлопці робили з того забаву. Теж бували каліцтва. Добре, що то заборонили… А найбільше любили гагілки. Боже, які ми багаті в пісні! Були й свої гагілки, комарнянські. Доктор Бариляк збирав гагілки, друкував, розучував з дівчатами. Усе то — поза роботою, сам… Усе тоді так робилося… І молодь тяглася, бо знала: якщо такі люди роблять це для свого задоволення, то воно того варте…»
…Свята — святами, «розривки» — розривками, а в дітей були ще й свої обов’язки — пасти корів, по господарству. Тут розраду давали інші забави, рятувала дитяча вигадливість. Це особливий «жанр» — «забави з пасовиська». Скажімо, така: «Шури-бури, в коці дзюри!» Навесні виводили пасти корів — поки ще не було громадського пастуха. Корови з зими люблять, щоб їх чесали — позаростали. У кожної дитини в руках згрббло; чешеш, чешеш — назбираєш шерсті і катаєш-катаєш у кульку. Потім з цієї шерсті робили м’яч і грали: кожен поробить коло себе в землі ямочки, потім один намагається загнати в ті ямочки м’яча, а всі — йому; коли м’яч опиняється поблизу ямочки, — кричать: «Шури-бури, в коці дзюри!» А «Масло» — гра вдвох, попарно. Кожен набирав у рота повітря, кричав: «А-а-а!» — поки вистачало духу, і за цей час намагався здерти якомога більше дерну на «території» сусіда. А потім один накривав своїм дерном ямку другого — і навпаки. Кому бракувало, той програвав. Отже, кожен старався більше набрати повітря, щоб довше кричати… «А які смачні були паски в лісі! Вдома такі смачні не були…»
…Низка оповідок пов’язана із священиками — адже то були найпомітніші особи в тодішньому житті, і вони запам’яталися. Після легендарного Петрика, будівника церкви й читальні, поляки поставили москвофіла Кліша. «Комарно з ним не жило». Але з його дітей один син, Ізя (Ісидор), став українським націоналістом. Вивчився на лікаря, жив окремо від своєї родини, про решту Клішів казав: «кацапське гніздо». Його любили як лікаря. «То не був лікар-здирач, грошей брав тільки щоб прожити… а як бачив, що бідний, лікував так…» Любив дітей: «Ти, знайдуху!» — завжди мав для них цукерки, і вони за ним бігали… (1944 року емігрував до Німеччини, а потім до США).
Отець Василіан теж любив бавитися з дітьми. «Це мені ртзривка, відпочинок, відвертання думок», — казав. Інший священик — рибалка, дивак. Було зберуться в неділю до церкви — панотця немає. Вже знають, де його шукати: на річці, рибу ловить, забув, що неділя… Ведуть… Зараз піде переодягатися — і на казання… Його син теж був священиком. Дітей у них було багато, жили бідно («Тоді священик — не те, що тепер»). Збирав трави, займався лікуванням. Це йому (синові) добре пригодилося за радянської влади: коли відмовився перейти на православ’я — звільнили, і він заробляв лікуванням. Навіть патент дістав. Дівчиськом трапилося танцювати з польським ксьондзом. То була пригода! Школярі захоплювалися танцями, влаштовували вечори танців. Наймоднішим (і найбурхливішим, найпікантнішим) був танець (полька) під грайливою назвою «Мамуля, мамуля, цибуля станяла» (подешевшала). На вечорі був ксьондз (католицький, в целібаті) — в усьому облаченні. Ольга з ним танцювала — в легенькій сукні, голі руки, — як йому було тяжко, але відтанцював усе сповна.
Був інший ксьондз — «дуже набожний»; вечорами, коли дівчата проходили повз церкву (католицьку) гуляти, він ходив круг церкви й голосно читав молитви, але одним оком зирив — хто з ким і куди йде. Одного разу Ольга збирала суниці в лісі й зустріла його там. Він був без сутани (зняв, бо було жарко), в штанях і білій суконці. Думав, що вона його не знає, почав говорити досить грайливо. Ольга відповідала, а потім пішла собі додому. Коли це через деякий час вертається він з лісу, вже в сутані; проходить повз їхній двір, і тато, з яким вони були знайомі, кличе його посидіти під дубом. А потім кличе Ольгу, щоб подала холодної води з малиною. Ольга виходить — ксьондз замішався… Тато: «Це моя дочка»…
«Пан з Варшави». Приїхав фіакром — «старий кавалер» — до «отця N.», в якого було двоє дочок… На вечірці побачив Ольгу й забув про тих дочок. «Аннунця (сестра) виглядає з дверей: «Ой, наша Ользюня… Та він тільки з нашою Ользюньою танцює…» А «пан» був старий, і Ольга з дівчатами тільки сміялися з нього («які дурні чоловіки!»). А він після кожного вечора одвозить їх фіакром додому, — хоч були жнива, й «отцеві N.» так треба було коней!
Тим часом з’явилися «фіфакъ з Риму» (студенти, які навчалися в Римі, — приїхали на канікули): «чорна шапочка, ціпок…». Запрошують на танці в сусіднє село. Але Ольга знає, що тато її не пустить (коли вони в саду прогулюються, тато тільки під ніс собі: «Хм…», — то найвищий осуд). Що робити? Вирішили: хай запросить «пан з Варшави» — тато з ним пустить. А там уже… Так і зробили. «Пан з Варшави» одвіз їх фіакром, там вони досхочу танцювали з «фіфаками», а «пан» сидів усю ніч у кутку… («Дурний — був би собі поїхав, хай би ми самі тоді добиралися серед ночі за сімнадцять кілометрів! Ішли б по піску, в довгих суконках…»). Але він витримав марку благородства, одвіз їх додому. А потім прислав із лакеєм листа татові: мовляв, він усе зрозумів ще там, але «я обіцяв панові Пеленському — я свого слова дотримав» (привіз дівчат назад). Більше того, він розуміє Ольгу, не осуджує її — відносить її вчинок на кант молодості… і ладен простити й ніколи їй того не нагадувати, якщо вона погодиться підтримувати з ним стосунки… Хай тато з нею поговорить і за неї відповість… А як ні — то хай ніякої відповіді не буде, він зрозуміє… Тато дав почитати листа Ользі, посміхнувся, вийшов і сказав лакеєві: «Відповіді не буде». Альманах «Егупец» № 16© Інститут Юдаїки, 2005 © Дух i Лiтера, 2006Матеріал надав Олексій Мисаковець
|
