Після 1963 року, коли ми з Мартою одружилися, я часто й подовгу бував у її рідному Комарні, яке й для мене стало немовби рідним. Почувався там як удома: великі родини Пеленських — Ленців раділи нашим з Мартою приїздам, навперебій гостили нас. Мені цікавий був цей світ, я розумів цих людей: вони були такі ж, як моя мама, як мої родичі й сусіди в Оленівських кар’єрах, — хіба що «підавстрійське» й «підпольське» минуле цих земель наклало свій відбиток на стиль мислення, звичаї, мову; за всім відчувалася якась глибша історична традиція, якої не було в моїх земляків, щось від громадянських понять, які ще не зовсім притлумив радянський побут, — не кажучи про живу національну свідомість. Кожен мій приїзд до Комарна був сповнений розмов з цими людьми… 

Про деякі з почутих історій я вже розповідав вище, деякі з епізодів додам тут… 

Вона була першою, кого я зустрів у Комарні, — випадкова й дивовижна історія. Це було невдовзі після нашого з Мартою одруження. Марта повернулася до Львова, а я й далі лежав у Тубінституті на Байковій горі — довго, з півроку, хоч завдяки опікунству директора Інституту Олександра Самійловича Мамолата мав порівняно вільний режим і кілька разів відлучався. Отож, скучивши за Мартою і вирішивши її здивувати, я без попередження прилетів до Львова, а вона саме була в Комарні, так що я взяв таксі (тоді воно обходилося дешево, не так, як тепер) і через годину був уже в Комарні — в центрі міста. Але як їхати далі, на Ртзливку, я не знав, а водій — тим більше. Вийшов я з авто, щоб когось спитати. Вулицею жваво біжить якась старенька жінка. Я її зупиняю: як проїхати на Ртзливку. Вона подивилася: «Івасю!» А ніколи мене не бачила! Сіли ми в таксі, й вона допровадила мене до Мартиної хати. Звичайно, був великий переполох… А тета Гандзя аж наче горда була з того, що вона перша мене зустріла, пізнала й привезла до «Мартусі». Її вона дуже любила, зворушено розповідала різні епізоди з її дитинства. «Мартуся ходила в однім плащику п’ять літ»; «наколядувала грошей, купила нитки» (вчилася вишивати)… (Так само любила її маму, свою сестру Ольгу — Ольгу Іванівну, дуже переживала і її заслання, і її смерть. Часто повторювала — в своєму екзальтованому стилі — слова з якоїсь епітафії на надгробку: «Життя — то є короткий страшний сон, то є спомин одного невеселого дня, прожитого гостею на землі», — і додавала: «Це наче про Ольдзюню сказано». І: «Якби Ольдзя бачила, як Оленка йшла!» — до могили…)

…Відтоді кожен приїзд до Комарна означав і гостини в «тети Гандзі». Мушу зізнатися, що спілкування з нею не було дуже комфортним. Під тим оглядом, що вона була не тільки надто екзальтованою (і патріотично екзальтованою), але гостро напруженою і знервованою: втратила двох чоловіків (померли один за одним від туберкульозу — тоді ця хвороба багатьох тут погубила), а потім і двох синів. Один, Ромко, 1944 року потрапив по мобілізації до радянської армії, а 1945 року загинув. Був дуже здібний, писав вірші й малював. Митрополит Шептицький, побачивши його малюнки, замовив йому образ святого, дав стипендію для навчання в Кракові. Але війна все урвала. Тета Гандзя жила спогадами про нього, цитувала нібито його вірші: «Княжий Галич, наша слава, Осмомислова держава…» (може, це з якоїсь хрестоматії). Другого сина, Богдана, арештували разом з друзями-школярами в 1947 році — розкрили підпільну організацію юнаків, — засудили на 25 років. Повернувся з тюрми через десять років, одружився, мав двох синів, а помер від розриву серця — зовсім молодим…

Дуже опікувалася внуками, інколи й викликаючи їхній спротив, хоч до неї всі ставилися з розумінням — навіть до її екзальтованого патріотизму. Навіть коли іронізували або жартували, то шанобливо, доброзичливо.

Тета Гандзя багато читала, дбайливо зберігала старі книжечки й журнали, мала чудову пам’ять і могла без кінця цитувати різні патріотичні віршики (переважно наївні або дитячі), згадувати різні історійки. Це з її слів я записав епізод з виборами до польського сойму та про «Голодного правди». Або той місцевий фольклор (тодішній передвиборний піар!) про депутата Евклінського… 

…До сестри Марійки залицявся пан Яринкевич зі Львова. Приїхав з товаришем фіакром, а вона саме доїла корів. Гандзя: «Марійко, два паничі приїхали, йди, бійся бога!» А та: «Най видять, що я корів дою». У Марійки було багато кавалерів. «На неї писали вірші», — каже тета Гандзя і цитує один: 

Тебе, красотко чепурненька, 

Покарать би, й то гарненько.

Легкодушна ти, небого, 

Любиш хлопців щось замного…

Любиш працю по любові, 

Ганишся з ідеї, — 

це, певно, якийсь невдалий залицяльник переводив рахунок у «політичну» площину, натякаючи на те, що вона покинула вчителювати в школі… (Пізніше Марія Іванівна вийшла заміж за Андрія Терпиляка, про якого вже йшлося; це було гідне подружжя. В літах зберегла красу й набула спокійної поважності; в обличчі, манерах, рухах відчувалося природне благородство. Коли в 60-х роках Сергій Параджанов побував у Львові в пошуках «шашелю» — так він називав старі меблі, які одвозив продавати в Грузію, — і гостив у Терпиляків, він про Марію Іванівну захоплено сказав: «Вот это… помещица!» В його устах це була найвища оцінка: він мав слабкість до різних виявів аристократизму, його приваблювала людська гідність…)

Свою екзальтовану любов до рідні тета Гандзя перенесла й на нашу Оленку. Коли та була вже студенткою і ми приїздили до Комарна, вона дуже бідкалася, щоб порадити їй «гарного хлопця». Особливо одного хвалила. Але як приїхали наступного разу, мусила попередити: «Оленко, той хлопець, що я казала, — недобрий хлопець. Одружив сі — і за два місяці дитина вродилася. Недобрий хлопець». Ми сміялися, а Ромко (її внук) пояснив їй: «То, бабо, тепер так діти родяться».

«…Якби Ользюня бачила, як Оленка йшла до неї!» (на могилу).

…Мала восьмеро (!) синів. Коли її питали: «Як ви їх виховали?» (стільки дітей!), баба Марія пояснювала просто: «Як? Бавили одне одного…»

Доля синів складалася по-різному. Двоє побували в Сибіру, один — у тюрмі (як «бандерівець»), але зрештою всі повернулися додому, за винятком Володимира, Мартиного батька, який опинився за кордоном: про нього пам’ятали, але вголос не дуже говорили (довший час це взагалі доводилося приховувати, навіть від дітей з тим крилися). Комарнянські Ленці були дуже родинні, допомагали одні одним. І такі ж добрі стосунки були з усіма родичами. А до Марти ставлення було особливо тепле, хоч і без сентиментів.

Коли ми приїздили до Комарна, неодмінним був і візит до «баби Ленчихи». Не було випадку, щоб вона в цей час не працювала на городі. Лишала роботу, спокійно, не кваплячись, запрошувала до світлиці, чимось пригощала. Була рада, але так якось, наче бачила нас щодня. По короткій розмові знову поверталася до роботи.

«І вмру на городі»… — «Це краща смерть, ніж у ліжку»…

«Ви й не старієте… Як були десять літ тому…» — «Але руки, ноги старіють…»

Сусідка про неї: «Баба Ленчиха працює за всіх… Каже: сліпа. Та де! Колись-то сонце таке пекло — ніхто не вибирав (порічки) — вона одна вибирала…» 

Сестра Ольги Іванівни, теж старша за неї. (Це та, чоловіка якої, робітника-комуніста, вбили «хлопці з лісу», — про що було раніше). Я застав її вже хворою, прикутою до ліжка. Але була дуже оптимістично настроєною і цікавою до життя. Запоєм читала, хоч на одне око не бачила (власне, осліпла була на обидва, але одне їй урятували), а коли їй радили поберегтися, виправдовувалася: «Мушу вичитати око — що буду із здоровим помирати?» До своєї недуги ставилася досить спокійно (може, й тому, що була добре доглянута: діти, онуки…): «Сьогодні вранці я сі мацю, — а серця нема» (не чути); «Та я вже, як та верба спорохнявіла… Та вже мені треба відпочити… Та вже я стільки набачилася й пережила… досить уже того життя на землі…» Дочці, коли та дуже бідкалася коло неї: «Ти дурніша, як Соломійка (мала правнучка)… Соломійка розуміє, що кожна людина має померти, а ти не розумієш…» 

…Про хазяйновитість Ліди, невістки, на якій — і хата, і кухня, і корова, і свині, і кури, і все, все: «То є Ліди фронт роботи… Таких Лідів небагато…»

Маленький, щупленький, не дуже здоровий (хворі легені), але на його плечах — уся робота в саду й на городі. Дуже випрацюваний, швидко стомлюється, але знову й знову стає до роботи. «Питають, чого так багато курю. Бо робота тяжка, а сили не маю. Поробив трохи — сів відпочити. І що? Закурив…» І так — «поки людина вся зійде». Коли ми бували влітку в Комарні (а жили в хаті тети Зосі), мені було соромно, що ми гостюємо, а він гарує, і я намагався йому трохи допомагати — то трави підкосити, то картоплі викопати або кукурудзяних качанів наламати, то яблук назбирати, — але що з тої «допомоги»! Але скривдженим Миросько себе не відчував, усе вважалося природним… 

У 1944-му Мироська, як і всіх молодих, хто не подався «до лісу», мобілізували в радянську армію. Розповідав про те, як формували й навчали їхню дивізію в Брянських лісах (на диво, тут не було того, що в нас на Донеччині восени 1943-го, коли тих, хто «був на окупованій території», мобілізували й зразу необмундированими й фактично неозброєними кинули в бій — «искупать вину перед родиной», — і більшість із них загинула. Тут був уже якийсь інший розрахунок). З того найбільше запам’яталися йому «американські трактори з кабінами — тягли важкі канони» (гармати — калібру 162 мм, як пояснив). А ще запам’яталося, як купався в Ельбі. «Крізь Магдебург Ельба тече двома коритами… Течія швидка: попід пахви зайшов би — вхопила б і понесла…» То трималися за руки… Про тисячні колони танків та хмари літаків щось нічого не казав і про бої не згадував, а більше про те, як сунула Німеччиною піхота. «Єнций (один, той) усе хапає, а єнций (інший) каже: ніц… трохи з’їв, а далі ще буде… І добре робив. Бо — травень, тепло, йдемо по шосе, ноги спухли, єнций слабує, єнций зліг…» 

Картина Німеччини: «Старі німкені з дітьми вертаються — а все валиться…»

…Запрошуємо Мироська до Києва. Він: «Корову візьму за налигача і приїду…»

Його німці вивезли на роботи до Німеччини… Коли цих «остарбайтерів» визволили, то виряджали на Батьківщину урочисто, на кордоні зустрічали з квітами, а тільки переїхали кордон — почалося… «Вы должны искупить свою вину… Вы работали на гирмана, а теперь должны поработать на нас… Страна разрушена…»

Довго возили то по Молдавії, то ще десь… Потім голодних і виснажених фотографували: до чого гирман довів наших людей…

…Як солдати гвалтували дівчат… «Ти звідки?» — «Вінничанка». — «О, землячка!» …Обступили чоловік двадцять «земляків»…

…Жив у родинній хаті Пеленських, формальними власниками якої залишалися Ольга Іванівна та її дві дочки — Христя й Марта. Мав її купити, але через хворобу та справа перестала бути актуальною. А хвороба така: допивався до білої гарячки — або ж йому чулися «голоси». Сидить, задумався, нікого не помічає, нічого не чує. 

— Стефане, що з тобою? — гукають до нього.

— Почекай, я поговорю з ними, тоді з тобою…

Як приїжджала Ольга Іванівна, веселішав: «Приїхала Ольга з Києва і зняла мені голоси…»

У перші приїзди до Комарна ми поселялися в цій хаті, але це не було уже приємно; до того ж, немовби нагадувало про справжніх власників, усі почувалися трохи ніяково; Стефан, як бував у нормальному стані, починав розмову про те, що він хату купить, а Ольга Іванівна відповідала: «Облиш… Аби здоровий був…» 

Його побоювалися: не знати, коли що йому на думку спаде. Але Ольга Іванівна казала: «Я є до нього прихильна. Хоч у якому стані — дитини ніколи не рушив». 

…Молодий солдат з Росії, служив коло Комарна, закохався в учительку й одружився, хоч та мала чотирьох дітей від різних батьків. Усі діти гарненькі, Жора всіх їх любив. Перейшов цілком на «комарнянську» мову й звичаї. Бабці про нього казали: «Такий той москаль файний: «Слава Йсу» каже!» Але жінку то не дуже зворушувало. В неї були свої критерії. Поїхала відпочивати до Криму, пробула довше строку, а коли Жора намагався щось з’ясувати, обурилася: «Скажи ще слово — я знов поїду!» І замріяно: «Мені там так файно було!» Зрештою Жора запив. Хоч і намагався триматися, але зривався. Поїхав у відпустку до себе в Новосибірськ, звідти віз подарунок — набір баняків. Так хотів порадувати сім’ю. Щасливо провіз через усю країну, але вже на останній станції перед Комарном, у Бучалах, не витримав — і пропив. Зрештою, жінка його вигнала. Тепер живе в сусідньому селі…

…Коли оголосили про арешт Берія, бабуся Юлія відшукала в Мартиному підручнику Конституції портрет — і: «Зразу видно, що добра людина, хотіла добро людям зробити — то комуністи мусять знищити!»

…Вона ж, коли по радіо починаються «бурхливі оплески» на честь Сталіна: «О, знов покришками брязкають! Де вони тих покришок беруть?»

…Марта розповідає про бабцю Юлію. Сусідська жінка часто приходила — нарікала на чоловіка. Бабця: «Ой, доню, життя таке коротке, що можна прожити із самим чортом!»

…Н. пояснює, чому поспішали з весіллям: «Пацє (порося) тлусте, на ногах не стоїть…» Виявилося — треба було поспішати, бо молода в тяжі. Молодий не бентежився і не втрачав гумору, — коли Марта вибачалася, що не зможемо бути на весіллі, «заспокоїв»: «Нічого, скоро хрестини будуть». А з Н. довго глузували (але доброзичливо): «Пацє тлусте, на ногах не стоїть»…

…З розповідей про Єнтошку і Єнтощиху. Синові, який хотів одружитися з бідною дівчиною (самі бідаки): «Сам дід (старець) і до діда ходить… Он хата о двох коминах — туди ходи!» (це в Комарні оповідали як примовку, анекдот).

О.І. — про Поліну, товаришку тети Аннунці. «Питаю: чому ви так сваритесь? Ви ж самі вдвох, вам на ній залежить, а їй на вас… — І вона мені то так добре вияснила: була «незаконна» — «кропивниця»; мама стидалася, в селі дражнили, обзивали; ночувала попідтинню, жити могла хіба в діда, та й той посилав на ніч коней пасти — хоч дівчат на це не посилали, а в них не було хлопців; хлопці на пасовищі глузували з неї, ляже спати під кущ — грудки кидають… «А в мене що? Тільки язиком могла боронитися… От через це…» 

«…Той, що двох татів має», — так сказали Ользі Іванівні, коли вона повернулася з Сибіру, про якогось хлопчину, що зустрівся на вулиці. Виявилося — справді. Один був тато, другий — «пан» (так називала його жінка) — квартирант. Вона дуже любила дітей, але од чоловіка не мала… «Ніхто її в Комарні за зле не взяв…» — так і жили втрьох. Як «пан» помер, на похорон не пішла, але все спорядила як годиться… «з великим тактом… по-людському…» 

…Марта розповідає про сусідку («Наталюсю Крукову»), яка більше часу проводила на їхньому подвір’ї, була «дуже добра й помічна». Якось — уже студентками — їхали до Львова, пішки йшли до станції, вона проводжала. На станції виявилося, що забули гроші на квитки. Вона: «Зараз я принесу!» Метнулася — і принесла! (А до станції 5 км, туди й назад — 10).

О.І. : «Як я була мала, вуйна все приносила мені десяток-два яєць. Назбирає по всьому городові, що кури нанесли, — і мені. Я то все віддавала братовмй (так, щоб вуйна не знала)… Зберемося, посміємося: «О, знов вуйна яєць принесла!» Дуже любила дітей. Все мала в одній кишені кістки цукру, в другій — горіхи… А вже як ми студентками приїздили зі Львова на канікули і вечорами санкувалися від корчми, — брала хворостину і йшла за нами: боялася, щоб під коні не попали…»

…Вчителька — «стара скнара». Племінник — в Америці, слав посилки. Потім написав листа, що буде менше слати: одружився, сім’я, видатки. Та відписала: «Ти мені такого не пиши, бо як то читаю, мені голова болить». Коментар оповідачки: «Все Комарно сміялося». У старої ніяких витрат, гроші десь ховала. «Їсти не варила, а ходила по сусідах — коли ті, вдень, на роботі: де що побачить, особливо м’ясиво, так руками загребе і з’їсть… — мала старечий несит…» Мала золото й гроші, але «десь сі бідне закопало в городі», переховувала з місця на місце й забувала… Вже як була хвора, не могла вийти з хати, стукала у вікно, коли треба було допомоги, а не хотіла взяти за гроші людину, яка б її доглядала… 

…Сусідка вирощує полуниці. Добрі — тільки на базар. «А їдять лише ті, що або курка клюнула, або жабка вкусила, або зелені». Як Соломійка пішла купити полуниць, мала 2 карбованці. Вона їй відважила рівно на 2 карбованці. «А самі щоразу до Галі — і заштрики (уколи) зробити, і ліки дістати…»

Сусід: мав заплатити за вантажівку 9 карбованців, а в нього була десятка, то оббігав усю вулицю, поки розміняв…

«— Ось вам, бабцю, три карбованці — купіть кавунів, винограду, м’яса… (жартома).

— Я зроблю так, як пані Байрактва зробила… знаєш?.. Чоловік у неї був льттар… до нервового розладу довів своєю скупістю… Одного разу запросив гостей і дав їй два злотих… А що то — два злотих на десять чоловік?! Вона нічого не сказала, застелила стіл, поставила сервіз — усе як годиться… Сідають гості, а вона кожному дає тарілочку і 20 грошів на тарілочці — це як 20 копійок…» 

Соломійка: «Чого та оса коло мене товче сі?» (Міська дитина сказала б: літає).

Соломійка: «Стала взуватися, а там миш…» — І що ти зробила? — «Вона така тепленька… Але я її погано тримала, вона втекла в другий чобіт...» — А тоді що? — «А тоді я вже дужче тримала… Винесла надвір і викинула». Помітивши подив київських гостей і намагаючись його зрозуміти: «Вона така тепленька…»

…Малій Оленці, як і всім дітям, Стефан «виділив» по кролю; були в них і «свої» кошенята. Як доїли корову, всі гуртом приходили з кружечками. Оленка не захотіла молока з-під великої корови, а попросила з-під маленького телятка: в нього є маленькі дієчки, і хай їй вдоїть трохи молока. Сільські діти сміються, а Оленка не розуміє, чого…

…Діти пекли картоплю в лісі. Коли це Андрій біжить чимдуж із лісу додому. Бабця злякалася: що таке? — «В туалет хочу!» Теж сміху було. Що то міська дитина! 

Ромко (київський), побувавши на селі, захоплено: «Мама, я видел, как огурец растет!.. Я лошадку погладил… понимаешь: погладил!» 

Івасьо на свою тету Олю: «Тету Олю… ви… ото порося як упріє, то в болото лізе (схолонути)… А від вас би болото закипіло…» (така розгарячіла).

…Галя, як була малою, дуже любила телятко, а його зарізали. Казала: «Я як їстиму (м’ясо), дуже легенько кусатиму». 

…Хлопець і дівчина — такі дружні були… Коли одне плакало, друге казало: «Не плач, бо я заплачу». Уявляю, як би це інтерпретували ті літературні «психоаналітики», які за «прихованим лібідо» світу божого не бачать…

Тета Гандзя про Оленку — малу: «Самий розум — аби здоров’я…»

«Тими оченятами но гонить…»

У школі один учень 8 класу був закоханий в Оленку і називав її на «ви». Тут О.І. пригадує: як молоденькою верталася з танців або вечірки, то все собі наспівувала: «Панно Олю, панно Олю…», — хотілося, щоб так її називали… А як уперше сама вшила собі сукню і йшла по Комарну, то здавалося, що «всі верби мені вклоняються». 

…Бабця думала, що загубила гроші, переживала. Потім вони знайшлися. Андрій: «Бабцю, ти вже ті гроші злодієві віджалкувала — дай їх мені!»