…Олегів товариш розповідав про свою поїздку в Сибір до батька-виселенця. «То якісь для мене були дні… серед цих людей… такі зустрічі… Я трохи уявляв, куди їду, сподівався незвичайного — але такого… Видно, такі нещастя чи випробовування людей облагороджують… Тут люди стали набагато кращі, ніж були… Я там більше почував себе причетним до людського роду…»
І він же, як їздив у Сибір до батька, зустрів німця з Поволжя, який розповів йому… Тричі переселяли їх з місця на місце, навмисне: тільки обживуться — на нове місце… викидають без нічого… Гнали пішки, в морози, в завірюху… У матерів діти замерзали до смерті — на грудях, на плечах, — і вони йшли з мертвими дітьми, не віддавали нікому, не можна було віддерти…
…Ось таке невеличке «Сказание о земле сибирской»… Одне з багатьох можливих…
ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ: КОМАРНО, ЛЬВІВ
…Повернувшись додому, Ольга Іванівна жила то в Комарні, у своїй хаті, то у Львові, з сестрою — Марією Іванівною Терпиляк, бо Христя поступала і поступила в медінститут (а Марта й далі жила в Комарні з бабцею). Власне, Христі дозволили вернутися ще раніше, і 10-й клас вона закінчила у Львові. Вчилася в російській школі. «Марійка казала: «Так вона жери ту школу…» (Їй треба було підтягуватися до рівня міської школи, бо в Чердатах жоден з учителів не мав вищої освіти.) «В Сибіру все мала українські книжки, але вчилася в російській школі».
Як по-різному ставилися різні люди до тих, хто повернувся. «Коли Христя ходила у Львові в десятий клас, подружилася з дівчиною на прізвище Перепьолкіна — дочкою полковника. Але гарна сім’я, чесні люди. Коли я повернулася, приходили мене привітати…» Дружина доцента М., товариша мого чоловіка, зустрівши: «Треба дати вам заробити…», — і принесла купу старої білизни: поштопати й попрати… «Я не відмовилася, але так то мене діткнуло…»
Марія Іванівна попросила за Христю у Семена Стефаника (один із синів Василя Стефаника, був головою Львівського облвиконкому). «А який атестат?» — «Якби поганий, я б не просила». Через деякий час О.І. зустріла Стефаниктву. «Чим я можу допомогти?.. Дітьми не журіться…»
«…Христя не мала в чім піти на випускний вечір… Тепер цього не розуміють… Думали, що продамо телятко, як корова отелиться (в Комарні), — і матимем. Але корова чомусь-то на шостому місяці скинула — дохле телятко… Христя пішла в простій білій сукні, ми її втішали: «Нічого, в тебе інше буде…» І справді — добре склала всі екзамени. Останній екзамен з фізики всі називали: «последнєє целованіє» — як при прощанні з покійником: бо екзаменатор В. нібито брав дуже великі гроші. Христя йшла без надії. Повертається — сміється. «Ми ще не знаємо, що то за сміх… Коли показує: «5». Ми очам своїм не віримо. Виявляється, В. кудись відкликали, і екзамен приймала жінка, яка знала О.І. «Вона мене більше про тебе розпитувала».
Життя зводило з багатьма людьми, чия доля виразно свідчила про характер тієї доби…
«ПУСОЛ ТЕРШАКОВЕЦЬ»
«Тершаковець Гринь (1877 — 1958), гром. і політ. сел. діяч, родом з села Якимчиць Руденського пов. (Галичина), організатор укр. життя Комарнянщини і Рудеччини; посол до Галицького сойму (1913 — 1914), чл. Укр. Нац. Ради і Укр. Трудового Конгресу в Києві, 1928—1938 посол до польськ. сойму, чл. ЦК й екзекутиви УНДО, почесний чл. «Просвіти» й Крайового Т-ва «Сільськ. Господар» у Львові. Заарештований 1939 большевиками, пробув 16 рр. у сов. концтаборах» (Енциклопедія українознавства, т. 8, с. 3183).
…Тершаківця на Комарнянщині знали всі й шанували. Знала й Ольга Іванівна, а в кінці його життя випало де в чому прислужитися йому. Ось розповідь Ольги Іванівни, яку я записав хоч і по пам’яті, але майже дослівно.
«Сам навчився грамоти, а політик був такий, що до його слів правдиві (тут: професійні. — Авт.) політики прислухалися… Яке свято було, розказували, коли його вперше обрали, ще за Австрії: це ж був перший від Комарна птсол — український селянин! Батько його, Андрій Тершаковець, був війтом сіл Кліцка та Якимчиць і будівничим — неписьменний, але мудрий від природи; мости будував так, що інженери з ним радилися і вчилися в нього. Одного разу побачив будівництво великого моста (через Дністер), — сказав, що неправильно, що завалиться; перевірили — справді… Зробили так, як він порадив…»
Тершаковець-пусол був гордістю Комарнянщини. Коли видавав заміж дочку, з’їхалася вся інтелігенція, політики, посли. Щоб нікого не образити, зробив два прийняття — одне для села, для всіх. Другого дня — «для птслів… Особливо запам’ятався птсол-гуцул… у гуцульському вбранні…» Ввечері в читальні «Просвіти» — забава для молоді.
«…В 1939 році, перед самою війною, бачила його на цвинтарі в Кліцку (село між Комарном і Якимчицями. — Авт.) — вже старшого, з дружиною Наталією. Дружина щось казала чи нарікала, а він заперечив: «Ти молись, щоб ось на цьому піску хоч наші кості відпочили… Бо таке насувається…» А я молода була, дурна, думаю: «Що він таке каже?.. Де ж вони будуть, як не тут?» А воно так і вийшло: він — тут, а вона — в Казахстані… Тільки землю з її могили привіз… Син — у бункері загинув…»
«Тершаковець Зіновій (1913 — 1948), діяч ОУН і УПА, родом з Комарнянщини (Галичина), за фахом правник, син Гриня Т. Командир УПА-Зах. («Федір»), провідник ОУН Львівського краю, загинув у боротьбі з військом НКВД разом з своєю охороною 4.11.1948 б. Любіня Великого» (Енциклопедія українознавства, т. 8, с. 3183).
…Обставини загибелі Тершаківця-сина в результаті спецоперації НКВД не до кінця з’ясовані, хоч і привертали увагу дослідників (зокрема, Олега Павлишина та Володимира Мороза — див. зб. «Родина Тершаківців», Лвів, 2005).
2
5 вересня закінчився 8-річний термін першого ув’язнення Григорія Тершаківця в таборах суворого режиму, і 5 жовтня він повернувся на Львівщину. Оскільки його хату і все майно конфіскували, жив у Золочеві у дочки Ольги. Є відомості, що у вересні 1948-го двічі таємно зустрічався з сином. Звичайно ж, за ним пильно стежили, щоб вийти на слід сина. 19 жовтня заарештували. За версією, що розглядається у згаданому вище збірнику документів, старого чоловіка (йому був уже 71 рік) піддавали безперервним виснажливим допитам і тортурам з метою дістати інформацію про місцезнаходження сина. Неясно, чи ці допити допомогли емгебістам зорієнтуватися, але 4 листопада 1948 року бункер Зиновія Тершаківця був оточений спецзагоном, і він загинув разом з чотирма охоронцями.
Григорія Тершаківця 5 лютого 1949 року засудили ще на 10 років таборів суворого режиму — «за потурання антинародній банді українських буржуазних націоналістів». Звільнений він був 29 березня 1956 року. Саме в цей час повернулася додому й Ольга Іванівна. Протягом трьох з лишком років, до смерті Григорія Тершаківця, їй траплялося за різних обставин зустрічатися з ним і навіть виконувати деякі його доручення.
Про першу зустріч після повернення Тершаківця із заслання: «Думали, що зустрінемо хвору, знищену людину. А він прийшов стрункий, у модному випрасуваному костюмі: «Мене ніщо не зламало і не зламає»…
В одній з розмов він оповів свою версію загибелі сина. Добре запам’ятала цю розповідь і Марта, тоді школярка, яка її чула і дуже нею перейнялася. Історія справді моторошна.
Нібито Григорія Тершаківця перевозили з однієї тюрми в другу. Дорогою в лісі на машину напали бандерівці і в результаті короткого бою звільнили в’язня. («Ользю, я бачив кров!» — розпачливо говорив старий). Довідавшись, кого захопили, рятівники дуже зраділи, виявили велику обізнаність у справах батька й сина. Переконали вирушати до сина, бо де ж тепер, після втечі з тюрми, ховатися. Дбайливо запропонували свою охорону. Та коли батько з ескортом «бандерівців» підійшов до бункера, син усе зрозумів і на очах у батька й «бандерівців» підірвав себе гранатою. А охорона загинула в бою… (Повторюю, це версія самого Тершаківця — з його розповіді Ользі Іванівні, яку чула й дослівно пам’ятає і Марта. Можливо, деяким опосередкованим підтвердженням її може бути суворий присуд старому батькові, винесений уже після загибелі сина). Дружину Тасю тримали в Станіславській тюрмі. Ще раніше їй показували фото чоловіка, вона відмовлялася підтвердити, що це він. Аж коли показали труп: «Від мертвого відмовлятися не буду… Так, це мій чоловік. А тепер робіть зі мною що хочете…»
«…Тершаковець помер десь року 60-го (1958-го. — Авт.). Поховали в Комарні — на цвинтарі в Кліцку. Привезли зі Львова. Труну несли на руках від Комарна до Кліцка, процесія розтяглася на всю дорогу. Відчувалося, що когось ховають…» (Власне, в усіх джерелах зазначається, що Григорія Тершаківця поховано в рідному селі Якимчицях. Але річ у тім, що і Якимчиці, й Кліцко — це мовби «продовження» Комарна, а згаданий цвинтар — певно, спільний для Якимчиць і Кліцка). У 60-і роки (й пізніше) я бував на цьому цвинтарі, бачив цю могилу… Намагався уявити життя цієї людини та її трагедію…
P.S. Тершаковець розповідав, що нібито Хрущов наприкінці 50-х років відмовився прийняти делегацію, до якої і він входив і яка мала просити про амністію для тих, хто ще залишався в підпіллі. ЛІКАР БАРВІНСЬКИЙ
Одного разу Тершаковець попросив Ольгу Іванівну сходити з дорученням до лікаря Олександра Барвінського — сина історика Олександра Барвінського, брата композитора Василя Барвінського, який теж повернувся із заслання. Вона пішла — і побачила картину, яка залишилася в очах на все життя. Лікар Барвінський начебто робив якісь досліди з лікування раку й мав, казали, успіхи. Барвінські мешкали в особняку на вулиці Верховинській… Зайшла. Ніде нікого немає. Двері відчинені… іде до однієї кімнати, до другої. І раптом: Барвінський із закоченими рукавами й закаляними руками коло ліжка паралізованого брата, миє його. Побачивши О.І., зі скривленим від болю й гніву обличчям:
— Хто вас пустив?
— А нікого немає.
…Тоді Барвінський напівбожевільним голосом:
— Львів’яни! Ви бачите, що ви зі мною зробили? Ви зрадники! Будьте ви прокляті! За що ви мене мучите?
Клякнув перед розп’яттям, піднявши догори закаляні руки: — О, Ісусе Христе, тебе розп’яли… А за що я розпинаюся? Покарай…
А в цей час паралізований брат видає дикі звуки, реве, а за стіною починає буквально вити божевільна сестра…
Вибігла звідти як не своя... довго сиділа й плакала на лавці в парку… А Тершаківцю нічого не сказала… Потім ходила до Бариляка та інших лікарів: невже не можна допомогти?…
А через деякий час Барвінського знайшли коло братового ліжка мертвого. Нібито помер від розриву серця. А недалеко — таблетки і скалки келишка: чи то сам хотів випити, чи братові ніс, чи, може, отруївся…
Ще один брат (Богдан?) жив поруч з матір’ю. «Рафінована аристократка, все ходила зі псом, хоч була вже в злиднях… Старість мала погану: син-професор одружився з якоюсь молодою продавщицею-полькою («а була ж лікарка Ю., така відповідна йому…»), і та лаяла матір останніми словами, — добре, що та була вже глуха й не чула…» Чи це так було, чи це зі львівських пересудів озвалося — не знаю.
А висновок Ольги Іванівни: «Старі львівські родини вимирають… Не той тепер Львів…»
З РІЗНИХ КОМАРНЯНСЬКИХ І ЛЬВІВСЬКИХ ІСТОРІЙ
«Як то життя не раз людині помститься… Я знала двох славних лікарів… Шекита — то був лікар для народу, бідних лікував задарма. А М-вич — лікар для панів… Той М-вич був такий пан, такий гордий, таким багачем став… Мав виїздтві коні, мав авто — ще ніхто з лікарів не мав, а він мав… Видержавлював дім… А був старим парубком, і все до нас заїздив, але я то всерйоз не брала (вдома жартували: «Будеш їздити автом»). Одного разу — грандбаль, і мене запросили. Він увесь вечір танцював зі мною. Питають мене: «Як?» Кажу: «Та що то за танець, як він увесь час животом штурхає» (мав великого живота). Зрештою одружився з іще молодшою, — але обманом. Якийсь селянин привіз на рентгену 16-річну дочку, дуже гарну. Того дня не було електрики, і М-вич уговорив батька, щоб залишив дівчину до завтра. Той не міг подумати, щоб такий інтелігентний пан… А той уночі згвалтував дівчину — таким чином потім одружився… Незабаром прийшла радянська влада, дім і авто відібрали, дружина втекла, М-вича розбив параліч. Коли дружині докоряли: що ж вона кинула його в такому стані? — та відповідала: «А він чого мені життя зламав?» От так: був пан над панами, а голодовтю смертю загинув…»
…Ольга Іванівна ніколи не моралізувала, але якось Оленка, вже в старших класах, щось розповідала про якихось екстравагантних дівчат зі своєї школи, і бабця висловилася про те, що мають бути смак і гідність у поводженні. Інакше можна послизнутися. Що, мовляв, і бувало з дівчатами, яким світила найкраща доля. Серед її товаришок у Львівській гімназії були такі обраниці долі — «онука прилата Л.» та «дочка нашого славного адвтката Т.» «Які вони були гарні, а як скінчили!» Про першу: «Яка вона раз на бал прийшла — в голубім криноліні, з фіалкою у волоссі — як мрія... А як скінчила... Мала любовну пригоду, хотіла її затушкувати — й померла... А та друга — пішла за німецьким офіцером, і сліду не лишилося...»
А я ж, мовляв, із села приїхала в 4-й клас гімназії — і виявилася не гіршою від них і в науці, і в етикеті, і в поводженні… «Пані Л. так хотіла, щоб я подружилася з її онукою…» — хотіла доброго впливу…
…Був у Львові один відомий кооператор, який тримав у своїх руках всю кооперативну торгівлю у Львові, «але він ніколи й яблучка не взяв, дружина за всім ходила на базар». Якась селянка прийшла дістати позику, принесла гуску і довго тикала ту гуску у віконце каси. Ніяк не міг відбитися від неї — та аж плакала: «Більше нічого не маю»… Потім дві його дочки з подругами розігрували його: запнуться, як селянки, і тицькають у вікно гуску…
Ще одна витівка дівчат. Попросили, щоб на свято він узяв їх на прогулянку до Стрийського парку. Він пішов з ними, виконував усі їхні забаганки («льтди», «карузеля» тощо)… А мав звичку високо задирати голову і дивитися кудись у небо. І от коли так стояв і дивився, дівчата зникли. Приходить додому: «Десь дівчата потікали… Ну, задам їм…», — а дівчата вже сидять у покої: вчать лекції…
…Розповідь про одного комарнянського вчителя. Мав троє чи четверо дочок, жив бідно, «а добряга був»… Якось купив порося. Взимку. Впав сильний мороз. Він прокинувся серед ночі: «Жінко, поросяті, мабуть, холодно. Піду накрию». Взяв свого кожушка й пішов накрив. А до ранку порося йому кожушка подерло… Пригоду все Комарно знало…
…Одна з його дочок стала піаністкою, вийшла заміж за скрипаля Яблонського: «Були у Львові двоє синів генерала Яблонського, емігранта з Великої України, один скрипаль, другий художник… цей художник ще й на мене трохи оком кидав…» (Оленка: «А добрий був художник?» — «Я тоді більше на кавалєра дивилася, а не на його картини… Мабуть, добрий, бо ним Шептицький опікувався… Шептицький всім талановитим юнакам давав стипендію… Він тоді гарно розписав церкву, ту, що коло пошти була, її розбомбили на початку війни...»).
«А найменша дочка… Якась німецька графиня дала оголошення, що хоче найняти не служницю… а так… товаришку для подорожей… дітям… з українук… І от вона поїхала… Була рік, побувала в Італії, Франції, Англії. Заробила грошей, не було їй зле, роботи небагато… Як повернулася, — а ми малі були, діти, збіглися всі — це ж яка подія! — вона показує: строї привезла, та не якісь там, а всі прості, спортові… і показала, які їй дали на дорогу бутерброди: тонесенько-тонесенько хліба… правда, і масло, і шинка… так ми ще той бутерброд на всіх розрізали, щоб усі покуштували…» (А згадала О.І. про це тому, що я врізав «пайду» хліба — на товстий бутерброд… «Як у косаря», — сказала О.І., і звідси й почався далекий спогад: якими химерними дорогами ходить спогад!).
…Одержала листа від Аннунці. В кінці приписка: померла Марія Н. Поховали на комарнянському цвинтарі. Звіддалеким подихом вітру хитнуло гілку перестояних спогадів… «Хата Н. — дворів за п’ять від нас. Землі мало було в них, і тримали одну корівчину… І Марійка — одиначка в них. Бідні були, але Марійку доглядали краще, ніж у багатих сім’ях. Хто мав більше землі — там уся сім’я з ранку до ночі в полі. А Марійка сидить дома, на сонечку, заплітає коси, крутить кучерики… Вбиралася скромно, але дуже гарно…
Раз, пригадую, йшла я з Комарна в Рузливку… А був у Комарні один дуже багатий єврей. Мій тато мав з ним справи, позичав у нього гроші. Така довіра між ними була, що колись тато поїхав у Молдавію по яблука, забракло грошей — і прислав телеграму, щоб я пішла до цього єврея, хай дасть… Про якусь велику дуже суму йшлося… як на теперішні гроші, тисячі дві… Той зразу мені дав — без жодного листа, без розписки… Та я ж була молода дівчина, могла для себе взяти… Так от, іду я під вербами… Коли назустріч їде той єврей, — а в нього був гарний візок на двоє коней, двоє крісел, — і Марійка сидить, вбрана, вквітчана… Нараз він спиняє коней і починає до неї чіплятися, — а мене не бачить… А вона його по щоці і кричить: «Панно Ольго, панно Ольго, на поміч!» Той, як мене побачив, був дуже спешений… А вона ще: «Жид смердючий… що задумав!» — і плюнула йому в обличчя… Каже: я собі йду, доганяє, просить: підвезу, я й сіла… А він…
Потім вона вийшла заміж, чоловік рано помер, син вивчився у Львові на кравця, помагав їй… Усе життя жила бідно, але якось чисто… І дуже не хотіла, щоб її поховали на кліцківському цвинтарі — бо він прямо коло її хати, і то її приґкрило… Зробили, як хотіла: поховали в Комарні…
…Боже, як то все минає…»
«ТШИ» ЧИ «ШЕСЦЬ»?
Жили у Львові дві сестри-полячки, старі діви-дивачки. Коли стали готуватися до смерті, захотілося їм мати свої фотографії в гробу, щоб побачити на власні очі, як то воно виглядатиме. Вирішили запросити фотографа: одна ляже в труну, а друга уряджатиме, а іншим разом буде навпаки. Фотограф зафільмував та й питає: «Тши чи шесць?», — тобто три знімки робити чи шість. Та, що уряджала, каже: «тши». Раптом та, що лежала в труні, кричить: «Шесць! Шесць!» Фотограф з переляку скочив з вікна й зламав ногу. Потім судився…
БАМБЕРКО
«І драб, і злодій, і бандит (на загальну думку, мовляв. — Авт.)… Одного разу я верталася зі Львова останнім автобусом. Ніч, хляпа, нікого ніде… І тут Бамберко… Взяв мене під руку й провів додому… Мама злякалася: «Як ти, Ользю, сама йшла такої ночі?!» А Бамберко стоїть за моєю спиною, — я не сама, кажу. Мама хотіла дати Бамберкові горілки, а він так гордо: «Ні, я не для того тут. Я знаю, що у вас добра горілка, але…»
Згодом Бамберко загинув: хати він не мав, жив по людях — у хлівах, шопах. Одного разу, видно, п'яний курив у шопі — і згорів. Спершу й не зрозуміли, чому шопа згоріла, аж потім знайшли труп…
ЗВІДКИ В КОМАРНІ САДИ… (Запис 21.05.82)
…Нібито якийсь польський дідич ще за часів кріпаччини заклав яблуневу плантацію. А щоб селяни не крали в нього яблук, звелів усім посадовити коло своїх хат сади, певну кількість яблунь (хоч селяни не хотіли — землі немає, та й грошей платити за саджанці). Вимагав догляду, суворо карав, як у когось якесь деревце пропадало… Так сади прижилися, і селяни самі до них приохотились…
…Батько О.І. не тільки мав свій сад, а й орендував один із панських садів у селі Гушани, а разом із племінником Ананієм — ще десь на Волині. Згадується дитинство: восени скрізь було повно яблук… купами — різних сортів. У повітрі — пахощі яблук… Їх звозили фурами у двір, засипали в ями, а потім звідти — фурами до Львова… Яблука чисті, нічим їх не посипали й не поливали сади, але було повно птахів, особливо ластівок — усі хати й стайні обліплені гніздами, як орнаментом… Цікаво було спостерігати, як їжачки крали яблука: нашпилить — і до гнізда, повертається — і знову, багато разів…
Навесні й улітку мама, їдучи до саду в Гушани, часто брала із собою дітвору. Харчу набирали на тиждень. На диму готували такі смачні кулеші, що господиня-полька з дітьми приходила їсти: ми, мовляв, такого смачного не вміємо… («А ми, діти, все підглядали, як пани прогулюються садами — в сюртуках, пані — в довгих кринолінах: як не зашпортаються?!»). Восени, коли возили яблука, за фурою бігли діти (бо в інших селах яблуневих садів не було): «Вуйко, киньте яблука!» — кидали їм…
Старшим сторожем і садівником у Гушанах був наймит Гарасим, на прізвище Слободняк (на польський манір — Свободєк)... Нічого не мав, дуже любив сад, жив там у курені з весни до зими, а взимку — в сараї у Пеленських. Мав дивний голос — як співав, то всі («й пани») сходилися слухати. А як колядував, то шибки дрижали від його басу. На святвечір ставили йому спеціальну вечерю, він приходив і співав: «Чи дома, дома, господар дому…» — чути було на сусідні села, — і хлопчаки знали, що вже час починати колядувати… (О.І. заговорила про нього, читаючи листи Катерини Білокур, — з думкою про загублені таланти українських селян). Високий, дебелий, з пишною бородою… Коли померли старі хазяї, молодий пан швидко пропив маєток і сад. Гарасим з горя занедужав. Узяли його Пеленські, жив у стайні — там була «руська піч», де пекли хліб і варили свиням. Перейшов на стрих — сказав, що завелися воші. «Я носила йому їсти…» Невдовзі він помер…
Пізніше його онука німці вивезли на роботу до Німеччини, він опинився на Заході й нібито співав у Паризькій опері («одідичив голос»)…
З РОЗПОВІДЕЙ ПРО АНДРІЯ ТЕРПИЛЯКА…
(Андрій Терпиляк — чоловік старшої сестри О.І. — Марії Іванівни)
«Надзвичайна людина — з сільського хлопця став великим садівником, створив найбільше в Польщі садівництво: і теплярні (оранжереї), і шкілки (розплідники), — і неабияким вченим був…» Його помітив Шептицький, допоміг податися в науку до Австрії — вчився у самого Менделя. Шептицький хотів зробити з нього українського вченого, підтримував, допоміг купити землю в Крилосі й Залукві… «Його заклад був найкращий у всій Польщі, зі всієї Польщі до нього приїздили по саджанці, слали замовлення на щепи… Довгі, великі шкілки овочеві (фруктові), ряди зі щепами різних сортів… яблука карлтві — ще їх ніде не було… Ніде не бачила таких руж: уранці вийдеш, подивишся, як вони, ще в росі, під сонечком грають… Їх зрізали і птспішним поїздом відправляли до Варшави… Полякъ йому йшли на руку, бо в Польщі другого такого не було…
Які там були фольварки (тут: сади)! І все пропало… Може б , і не пропало, якби він жив, — його вже й радянська влада визнала, закликали, запрошували до Москви, хотіли зробити великий радгосп…
…А які в Залукві люди цікаві збиралися! Емігрант з Великої України… його як тільки прийшли, в 39-му, розстріляли: петлюрівець був; і ще один — він уже вмер, в Америці, і Дудар — вони всі були емігранти з Великої України, Андрій їм допомагав… І Короленко — відомий килимар, — коли полякъ заборонили йому жити в Косові, коло кордону, — приїхав сюди. Андрій усім давав притулок… Як зберуться за обідом… А які цікаві історії розказували — особливо той, якого розстріляли… Андрій не був такий, як ото у книжках малюють: поміщик… Ніжнтї вдачі людина, чесної… Любив усе живе… «Кінь уміє рахувати». — казав про коня, який проходив, до обіду й по обіді, певну кількість рядків — норму, а як погонич вимагав більше, — ставав дибки і ні в яку! «Він чесний, треба це шанувати», — жартував Андрій. Був пес Вовцю — дуже розумний. Любив Андрія і всюди йшов за ним. Але варто було Андрієві сказати: «Вовцю, це далеко» (або ще щось), як він сумно голову опустить і піде додому… Андрій сам був селянська дитина і сам людям усе робив… Хлоп серед ночі міг прийти, постукати: корова тяжко телиться. І він вставав і йшов, бо розумівся на тому… Працював такий лікар — Шекета, батько того, що тепер у Києві, — так він мусів усіх селян приймати, а платив не раз Андрій… Широкої вдачі людина…
У Андрія в Залукві переховувався од німців Михайло Рудницький… Якось зібралися всі восени (1943-го)… А то вже був час, коли Ковпак скрізь був… Уже інтелігенція тікала до Станіслава, до Коломиї… Зібралися всі: що робити, які плани… Таке сумне було зібрання… А Андрій був оптиміст: не треба нікуди рухатись… Послав підводи через ліс — такий хурман був, Харон, і погоничі. Повертаються пішки, з запискою від Ковпака, з печаткою: коні й підводу забрав Ковпак, за конфіскацію буде заплачено… Може, в Андрія була домовленість, і він навмисне вислав обоз через ліс? У всякому разі, ця довідка від Ковпака потім йому дуже допомогла…»
Радянська влада зацікавилася його працями, його називали «західноукраїнським Мічуріним» і викликали до Москви. Але дорогою (було дуже тісно) його десь штовхнули, він упав, ударився головою об цементну підлогу, а потім у нього розвинувся параліч — сім літ, до смерті, пролежав нерухомий…
З РОЗПОВІДЕЙ ПРО ПАЛЮШКА…
«…Зараз має 82 роки (запис 70-х років. — Авт.). А на весіллі танцював дві ночі з молодими… А ще яку він силу має, як лазить по деревах, як за роботу хапається…» (Палюшок — садівник-самоук, на своєму садові заробив «маєток», тобто певний достаток). «І то всьо — праця його рук… не щось… Всьо-всьо… тяжка праця… Є — здобувають багатство якимсь шахруванням чи ще якось… а тут… усьо своїми руками… Як заклав сад, як ходив коло нього — всі сміялися… Коло різниці поставив діжки і все, що залишалося, збирав у них, — сморід стояв страшний, — і вивозив у сад як добриво. Гілки бандажував (перев’язував) — щоб менше в’язі було, а кращий плід, стягував навесні гілки, щоб менше соку йшло. Знав, яке дерево коли родило, а коли дати відпочити… Навколо хати — 24 дерева зимових груш: три груші на кіло не йде, більше кіля заважують… Він їх тримає до середини зими, а потім везе до Ленінграду, Москви й далі… Питають у нього, скільки має з саду. «Та так… Як не дуже вродило, то тисяч 6-8, а як вродило, то й 15». А люди кажуть: тисяч 20. Минулої зими закупив вагон, послав дочку до Ленінграду, а сам поїхав до Москви. Там йому повелося: прямо на вокзалі продав грузинам за 4 тисячі й поїхав до Ленінграду помагати дочці. Там теж заробив 4 тисячі. І таких виїздів за зиму зробить зо три… Побудував хати синові й дочкам…
…Син Івасьо. Питають у нього: «Як живеш?» — «Та нічого, але…» — «Що «але»? Здоров’я погане?» — «Та ні…але…» — «Що, жінка погана?» — «Та ні… але…» — «Що, з дітьми негаразд?» — «Та ні, але…» — «Грошей мало?» — «Та ні… але…» (Нахилившись, на вухо: «Свободи нема!»)… (Коментар оповідача: «А був у школі останній ледар, жадної книжки не прочитав»).
…Походеньки старого Палюшка в Ленінграді. Знаючі люди спровадили його до «дівчат», і там йому вкрали кілька свіжих тисяч, які вторгував за яблука. Вдома сказав, що його пограбували на вокзалі. А поза домом хвалився: ввели його в якийсь будинок, і вийшла шикарна «кобіта», і кинулася його обіймати, так що він зразу «розім’єк»… «Ви б самі розум сі стратили, якби вас така кобіта злапала…»
Одна з родичок вийшла заміж за «ксьондза» (греко-католицького священика). Палюшок розповідає: «Та вони там так живуть…На сніданок кури, на обід кури, на вечерю кури… Скоро самі запіють».
…Був на селі один драб — пан не пан, працювати не хотів, усе якісь авантури… Після Першої світової війни зник, опинився десь у Росії. Об’явився аж у 1956-му році. Нічого немає, ніде прихилитися. А в Палюшкової сестри, старої, — садок, хата, господарство. Надумав: «брати шлюб». Вона: «Йой, та доки я буду старою дівою. Піду за нього». (А їй уже за 70, та й йому). «Ми ще замолоду любилися».
Альманах «Егупец» № 16
© Інститут Юдаїки, 2005 © Дух i Лiтера, 2006
Матеріал надав Олексій Мисаковець
