СИБІРІАДА

З довідки МВС України, Управління внутрішніх справ Львівської області, 21.02.93: «Ленець Ольга Іванівна, 1913 року народження, Ленець-Волошанська Наталія-Христина Володимирівна, 1938 року народження, — 20 травня 1950 року виселені зі Львова на спецпоселення в Томську область, з якого звільнені 29 лютого 1956 року. На підставі ст. 3 Закону УРСР від 17 квітня 1991 року «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» реабілітовані з поверненням конфіскованого майна або його вартості».

Приводом для нової хвилі масових виселень «підозрілих» із Західної України стала темна справа з убивством Ярослава Галана. Ольга Іванівна в цей час жила у Львові, з сестрою — Марією Іванівною Терпиляк та старшою дочкою Наталкою-Христиною, яка вчилася тут у школі; молодшу дочку Марту, семи років, залишила в Комарні у діда й бабці (галицьке: дідо, бабця). Спеціально держали дітей окремо, бо здогадувалися, що можуть виселити: тричі викликали до МДБ, схиляли до співпраці. На останній розмові капітан МДБ прямо сказав: «Так ви що, остаточно вирішили угробити і себе, і дитину? Захотіли Сибір подивитися?» — «І там люди живуть». Капітан відпускає, але Ольга Іванівна не йде: час пізній, мусите одвезти мене додому. Хоч як злостився капітан, але замовив машину й одвіз. А на закінчення сказав: «Ну, ви, жінко, — молодець!» А потім, трохи подумавши: «Запам’ятайте: як посилатимуть вас на лісорозробки, ви маєте право відмовитись. Вам повинні дати роботу за спеціальністю. Але якщо хоч раз погодитесь, тоді вже вас судом збов’яжуть». Ця порада Ользі Іванівні дуже пригодилася.

Забирали вночі. Давали годину на збирання. Але далі, на відміну від «кримського» варіанту депортації, не поспішали: тижнів зо два тримали на пересильному пункті (знаходився на вулиці 700-ліття Львова). «В мене, мабуть, був якийсь вигляд — божевільний чи що — як мене туди привезли і я сіла з дитиною на свої вузли, — бо підійшов якийсь чоловік — більше я його ніколи не зустрічала — і силоміць улив мені в горло горілки. Після цього я вже сміялася… Та там уже ніхто не боявся…» Потім ешелони з виселенцями ще простоювали на запасних коліях Львівського вокзалу та, мабуть, і не лише Львівського. Ольга Іванівна пригадує, що десь поруч стояв навіть ешелон з полоненими повстанцями, і звідти линула пісня на бадьорий радянський мотив:

Оскільки Ольга Іванівна не працювала на лісорозробках, їй не дали місця в бараку, а дозволили шукати квартиру для себе й дитини. Це було нелегко — потік спецвиселенців створив у цих краях житлову кризу. В одного господаря — Пулькіна — ніхто не наважувався селитися: буйний п’яниця. Ользі Іванівні довелося. А почалося так. Домовилася з хазяйкою. Розмістилися зі своїми клунками. Прийшла ніч. Усі сплять на лежанці, а їм з Христею нема де — постелили на підлозі. Серед ночі прийшов п’яний Пулькін. Боялися — вижене. А він усіх розбудив: «Это кто?» Довідавшись, у чому річ, зігнав жінку й дочку з лежанки, послав на підлозі, а Ольгу з дитиною — туди. А потім: «Так нельзя. Эти люди не привыкли так спать… Я должен сделать им кровать!»

Предметом «культу» в нього була лазня. Як узимку біг голий з лазні додому, то навколо нього стояв стовп пару — димів увесь, а як вбігав у хату, то з бороди й вусів уже звисали бурульки…
Був на селі якийсь дільничий, що не давав проходу жінкам-переселенкам. Якось уночі, п’яний, наспівуючи, йде до хати, питає «Ольгу». А Пулькін якраз був дома. «Это твой хахаль?» Пояснила. «Ну, так сейчас я его проучу!» І провчив — більше той не з’являвся.
Про Пульчиху. Молока не рахувала — «Сколько надо, столько и бери». Коли приходив час розрахунку, на запитання: «Скільки» — відповідала: «Сколько надо, столько и давай». — «А якщо я не так порахую?» — «Я знаю, что ты грамотная, не ошибешься». А більше нікому молока не продавала. Христі Пульчиха давала все, що й своїм дітям, і навіть більше — і з їжі, і з одягу. «Ты вот не разворачиваешь (не розкриваєшся), а я знаю: она у тебя артистка, из тех, что правительству цветы подносят на мавзолее и в кино снимаются… Я ее в кино видела и по радио слышала, ты мне не перечь». І була свято переконана, що це так… «Я так собі думаю, — каже Ольга Іванівна, — …якби жінка в такому становищі, як я, потрапила на наше село, — пропала б… А там…» …Коли приходила посилка з Комарна, Ольга Іванівна ділила порівну серед усіх дітей. Особливо смакували їм яблука. А сама Пульчиха казала: «Если бы я у вас жила, я бы не пахала и не сеяла, мне б ничего не надо было, а выходила бы в сад и ела яблоки».

…Наближалися вибори до Верховної Ради. Пульчиха інструктує Ольгу Іванівну: «Раненько встань, не сри, не сци, иди проголосуй, а потом все остальное. Я тебе хорошо советую». Але порада не пригодилася, радянська влада подбала про комфортніший варіант. До виборчої дільниці кільканадцять кілометрів. Зима, замети. Тож до селища мали привезти саньми представника виборчої комісії з бюлетенями й урною. День — нема, вечір — нема, 10-та година — нема, 11-та — нема. Аж перед 12-ю приїздять сани, а в них від комісії «Ваня», син Пульчихи, який працював у районі. Слова не може сказати й ворухнутися не може — такий п’яний. Кинулися його відливати, а Пульчиха голосить над ним: «Ой, Ванечка, миленький, что же ты наделал?» Але якось проголосували, одвезли урну. Ніхто не доніс, і все обійшлося… «Все-таки у них ще була солідарність, ніхто не сказав…» (Бо міг би «Ванечка» в тих санях заїхати хтозна куди). «А мене потім такий сміх пустив — не можу стриматися, — вибігла й побігла до своїх у барак. Там уже насміялися всі: «Ой, Ванечка, миленький, что же ты наделал!»
…Якось мав приїхати до них родич — секретар райкому комсомолу. Ніч була зоряна, тож навмисне погасили світло й полягали — хай думає, що сплять. Довелося йому лягати на підлозі. А дуже «важний». Уранці, прокинувшись, показував невдоволення і давав якісь вказівки… Пульчиха: «Боже, почему дурака сразу видно?»
…Коли помер Сталін і Ольга Іванівна сказала про це, Пульчиха: «У-у, милая, найдется другой, антихристов на свете много».

…Через років два Пулькін загинув у метіль: коні загрузли в снігу, він їх витягував і надірвався… Знайшли по кількох днях…
Про це Ольга Іванівна довідалася вже як опинилася в іншому селищі — Чердатах. Їй нарешті дали роботу в дитячому будинку — вихователькою і вчителькою шиття й вишивання (у цій справі вона була майстринею). Чердати були за кільканадцять кілометрів від Чорного Яру — як на сибірські масштаби, зовсім недалеко. Йшли з дитиною пішки, стомилися, сіли відпочити — й обоє поснули (було літо, спека). Розбудив якийсь дід: «Что вы делаете, тут же змей полно!»
Шукаючи квартиру для поселення, зайшла в якийсь двір, не знаючи, що там лютий собака. Хазяйка обімліла: зразу роздере. Пес підскочив і… зупинився. Відтоді прив’язався до неї. Проводив на роботу і скрізь лісовими стежками, щоб не зблудила. Шукав у неї захисту від хазяйки, коли та карала за те, що «псував повітря» (взимку жив у хаті, хоч у сибірських селищах таке не часто буває).

На цій квартирі — у Рижових — прожили кілька років. Стосунки були дуже приязні, а Христя й трохи старша за неї хазяйська дочка Валя подружилися й потім багато років листувалися.
Ольга Іванівна швидко зжилася з сибіряками. «Я їх розуміла, і тому вони мене шанували… Цих людей треба зрозуміти… Вони п’ють, матом гнуть… але щирі, чесні… Іншій людині все оддадуть…» (Пізніша думка — після прочитання роману В. Распутіна «Прощание с Матерой», який їй дуже сподобався: «Це люди зовсім інакші… Багаті на думку, бо живуть природним життям… Багато хто з наших не міг з ними зжитися — бо їх треба зрозуміти… Треба їх трактувати нарівні з собою, вийти з ними на вулицю, сісти, поговорити... Я з ними жила дуже добре…»)
«На Великдень — христосатися… Іду по вулиці — зустрічає дід з величезною бородою: «Похристосаемся». Похристосалися — бере мене й веде до своєї хати. А там — повно! І всі вчителі зі школи, де Христя вчиться. Виявляється, це батько завуча школи… Так установилися добрі стосунки з учителями… Сиділи, випивали, потім вийшли на вулицю — ходити й співати. І я з ними. А львів’яни повиходили, дивляться, сміються… Потім дехто докоряв: «Як ви можете… зійти до їхньої дикості…» А я відповідаю: «Я б їх образъла, якби не погодълась… Вони радіють — і я вдаю, що й мені то радісно…»

Але й сибірякам були вдивовижу звичаї галичан. Перший святвечір у Сибіру. Хазяйка О.І. дозволила зібратися в неї. А сама говорила по селу: «У Ольги будут гулять». Коли зійшлися українці-поселенці, навколо хати зібралися й сусіди, зазираючи у вікна. Почали співати колядки, а ті дивуються: «Они молятся!» Тоді розчинили двері до другої кімнати — а там повно! — слухають. «Запросили їх до столу, пригостили кутею… Їм дуже сподобалось: «Как хорошо вы гуляете!»

…Перше знайомство з директоркою дитбудинку. Підійшла до Ольги Іванівни й попросила її говорити по-російському. Та відповіла: «Говоритиму, скільки зможу» (але, мовляв, не дуже, бо діти сміятимуться — з вимови). — «Нет, вы должны учиться говорить и для себя, и для своей дочери, чтобы с ней говорить по-русски, иначе ей тяжело будет в школе». «А я їй відповідаю: «Російську мову дочка вивчить — вона скрізь серед російської мови. А якщо я вернуся додому, і дочка не знатиме української мови — як то буде? А з ким вона тут поговорить по-українському, крім своєї мами?» Вона подивилася на мене — і нічого не сказала. А вже пізніше, як ми подружилися, згадувала і признавалася: «Я тогда поняла, что вам можно доверять… Ну и характер…» Потім ми з нею добре жили… Це ще за Сталіна було — говорити виходили в тайгу, щоб ніхто не бачив… І як Христя хворіла, вона від своєї корови молока давала — теж так, щоб ніхто не бачив… Вона мене вчила (це ще зразу!): «Про Запад — никому ни слова. Как вы там жили, почему сюда попали — стакан воды в рот и молчок». На жаль, через деякий час її забрали з Чердат, кудись на інше місце перекинули…

Прислали іншу директорку. «Приїхала звідкись здалеку, гола й боса… Може, прокралася або обікрала якийсь інший дитбудинок і мусила спродатись… А тут зима, морози… Викликала мене: «Ольга, пошей мне штаны ватные». А з чого? На горищі була вата для медпункту. Директорка хотіла послати О.І. взяти цю вату, але вона відмовилась: «Не могла б красти, не спала б…». Тоді директорка пішла сама: обклала ватою груди, зад і виходить — так, щоб діти не помітили. Тепер вата є, матерії немає. Довго шукала. Зрештою приносить червоні прапори, ті, що зі свят: «Только никому не говори». Штани вийшли, як бочка, та ще червоні, здалеку видно на білому снігу. Зате ж теплі.
Відтоді нова директорка незлюбила Ольгу Іванівну — та не давала їй хабарів і не сприяла крадіжкам. Начальниця шукала способів її позбутися. Але врятував старий парторг на селі, який добре ставився до О.І. На 8 березня був святковий вечір у сільському клубі. Парторг запросив і Ольгу Іванівну. Коли вона прийшла, всі місця були зайняті. В перших лавах ще були місця, але «зарезервовані» для своїх. Тоді парторг покликав Ольгу Іванівну і посадовив її на своє місце, а сам пересунувся на сусіднє. Ольга Іванівна зрозуміла: якби вона сіла на чуже місце, її б директорка підняла, а так він посадовив на своє. І директорка зрозуміла «натяк»…
Кілька років роботи в дитячому будинку — не просто роботи, а життя з дітьми — стали для Ольги Іванівни глибокою душевною пам’яттю.

«Я працювала з такими тяжкими дітьми… І зараз у мене тільки добрі спогади… А я ж ні мови не знала, ні хто вони… Я так собі пояснюю: тому, що я їх любила». Стежила за тим, щоб дітей не обкрадали, допомагала їм, одягала, пестила, — і діти це відчували… Ставилася до них, як до дітей, а не як до дитдомівців. Після обіду був сон, і як бачила, що хтось дуже солодко спить, — не будила. Вони й це знали… Якось приїхав інспектор. Бачить, що О.І. погано говорить по-російському, — почав іронізувати, розпитувати про неї в учнів. А така дівчинка Галя на весь клас: «Это не Ольга Ивановна, это мама! Разве вы не знаете! Если бы все были такие, как она! Разве ей здесь работать? Вы ее должны в Москву взять!» Той і замовк… «У них була своя мураль… Як вони когось любили, то ніхто не смів того образиґти… Там був один такий… страшний… Волков… У лісі жив… Усі його боялися… А я — ні… Які там були бандити — і як я з ними ладила… (Марта: «То не такі бандити, як тепер.» — «Ага! А «тьомную» не робили? Могли побити до смерті… А мене не чіпали»)… Йде завуч сходами. А вони з другого поверху — соплями (зима, всі простуджені) — засмаркали його. А мене пропускають… Город — мені вберуть, я не знаю, коли і як. Іншим — знищать. Мені казали: «Вы, Ольга Ивановна, не вмешивайтесь». Якось директор усіх скликав і почав їх «виховувати».

Вони слухали, слухали, а потім: «Отойдите, Ольга Ивановна, сейчас мы ему скажем». І як почали… А їм було що сказати. Їх дуже кривдили, обкрадали, — і вони відчували, що я цього не можу їм робити… Вони були нещасні, їх треба було любити… А я любила… бо в самої дитина лишилась… і думала, що як я їм тут віддаватиму ласку, то хтось і моїй дитині там… А як їх було не любити… Така була дівчинка-калмичка… Брудна, соплива, сяде мені на коліна, я її втру… смокче цукерку, виймає, разом із соплями: «Ольга Ивановна, пососите…» І я візьму: «Ой солодка!» — і віддам знов. Вона рада… Що вона більшого може мені зробити? Я взяла її цукерку й заплакала. «Ольга Ивановна, почему вы плачете?» Я розказала про свою дочку. І вона теж заплакала…
…Коли їм сповнювалося 16 літ, їх забирали з дитбудинку й відправляли на роботу. Вони дуже того боялися. Тікали в ліс і там жили, в тайзі. Менші носили їм їсти, так, що ніхто не знав. І собаки їх боронили — чужих кусали. А тих, хто працював у дитбудинку, не чіпали — може, ми так тими дітьми перепахли… Потім була облава, собак перестріляли…
… В селищі жила сім’я латишів-виселенців: бабця, дідо й двоє онуків (батько й мати сиділи в тюрмі). Бабця взимку пішла по воду до річки й не вернулася. Потім її знайшли нахиленою по пояс і вмерзлою в ополонку: випустила з рук відро, хотіла його дістати, нахилилася за ним, а піднятися не вистачило сили… Дідо віддав онуків до дитбудинку, а скоро й сам помер. І діти лишилися сиротами. По-російському майже не вміли. Добре співали й були першими, хто погодився виступати на сцені (інші діти соромилися, тільки пізніше вже також стали…). І дуже любили коней… Як треба було кудись їхати — вони правили…

Був у дитбудинку «власовець» Коля — його так дражнили, бо батько був власовець. На все літо тікав у тайгу, жив там у землянці. Діти потай носили йому їсти. На зиму вертався, але уроків уникав. «Якось я чергувала в дитбудинку, приходжу — він лежить, ліжко незаслане… Я кажу: «Коля (підійшла, погладила по голові) — та хіба так можна? Нас із тобою сваритимуть — я сьогодні чергова». — «Вы дежурная? Я не знал!» — «А ти черговий по кухні!» — це вже я на ходу придумала. — «Будет полный порядок!»
…Їздили в колгосп на роботу. Беремо по рядку, я попереду, а вони за мною, як гусята, і моя Христя з ними. До обіду все скінчили — норми були невеликі. А інші викладачі скаржаться, що діти не хочуть робити, норми ніколи не виконують. Я питаю: «Діти, чого це так виходить?» — «Потому что вы, Ольга Ивановна, с нами работаете, а они: придёт, сядет, книгу читает…» За виконання норми дітям давали по дві цукерки. Якось роздавали цукерки — і нам з Христею не вистачило. Вони перезирнулися і — мовчки — кожна дитина принесла по цукерці. Я кажу: «Е, ні, так не можна, я візьму дві, а решта — ваше…»

Із спостережень «природничого» й «етнографічного», побутового характеру.
«В Сибіру літо коротке, але тепле, все дуже швидко розвивається… Якось іду в ліс по дрова вранці — черемха набубнявіла. Думаю: дня через три розквітне… Вертаюся ввечері, — а вона вже цвіте… У червні садовити ще не можна, бо розлив. Садять картоплю й городину в кінці червня, як вода спаде. Але земля така вже тепла, що в босі ноги пече… Зймлі там дуже родючі. Корінні сибіряки кажуть, що раніше вони три місяці на рік, улітку, працювали, а всю зиму гуляли та квас пили. Взимку снігу — півтора-два метри, хати зі снігу до половини вікна розгребуть, а нижче — в снігу. І тепло! Здається: як то такі сніги може сонце розтопити? Ніколи! А — розтопить… Риби багато, багато звірини. Але влітку заїдає машкара… Недалеко від селища — річка. А комарі хмара за хмарою. Закутувалися в ковдру, бігли до річки, і, не розбираючись, яка вода, зразу кидалися… Потім так само бігом, закутавшись у ковдру, назад… Найкращий місяць — березень. Мороз градусів п’ятнадцять, повно снігу, на лижі — і в ліс… А дим з димарів — прямо в небо… Димові стовбці над селищем стоять — як підпорки в небо пішли…»
«…Іване, якби люди в Сибіру їли так, як ти (насухо), то подавилися б… Вони коли їдять, то стоїть як не чай, так вода із зіллям. Що вкусить, то зап’є. А як моя хазяйка побачила, як я їм, то злякалася: ти ж подавишся!.. І вони здоровіші на шлунок, ніж ми. А яйця їдять так: розіб’є (сире) на тарілку, посолить, хлібом макає і їсть. Маслом хліба не маже, а холодне масло розріже на кавалочки, бере до рота і їсть… Взагалі харчуються вони краще, ніж наші селяни, галицькі. Завжди до обіду мед, чай з варенням… А в нас — хіба інколи цукерка… Взагалі село на Галичині бідно їло. А на Волині — ще бідніше… І естетика їдження на Сибіру вища: кожному ставлять тарілку, блюдце, — не так, як у нас було: і кожен туди ложкою…»

…Їхали саньми в район. На повороті випали з саней. Злякалися: що робитимуть серед тайги? Але кінь розумний: помітив, що їх немає, і став, почекав, поки наздогнали…
…Свинка Машка. «Біла з чорною спинкою. Там свині не такі, як у нас. Розумні… І живуть у хаті… Кожне заведе свинку… І нам хазяйка принесла… Як викупаємо — біжить спати до Христі в ліжко. Як я мала йти на обідню перерву і її годувати — прибігала назустріч, можна було годинник по ній звіряти. І по селу йшла поруч — з квікотом… Як замуцькається — просить помити… Но фільмуй!.. Як її зарізали — Христя тиждень хвора була. Їсти відмовилася…»
…Була Ольга Іванівна в гостях у сусідки. Збирається йти. А та затримує: «Побудь еще немного, сейчас муж придет пьяный». О.І. тим більше квапиться. Але та пояснює: «При тебе он не станет меня бить, а так будет бить. Побудь». О.І. лишилася. Прийшов той чоловік — страшний. З палкою. Зразу кинувся до жінки, — але побачив чужу людину — відступився… Ще кілька разів кидався, але гостя все тут, і він стримувався. Завалився спати і, поки заснув, — погриз усю подушку, пір’я пожував: щоб угамувати себе — зі злості, що не може жінку вибити. Запихав у рот подушку і гриз… Побачивши, що вже спить, жінка сказала Ользі Іванівні: «Теперь все: проснется — такой добрый будет…»
…У інших сусідів була дівчина Маша. Всіх хлопців била, всюди лазила, де й хлопці боялися. І страшенно «врівноважена» — батьків доведе до несамовитості, а сама спокійна. Якось батько за щось б’є її — шмагає, поклавши на лавку, — а в цей час хтось із хлопців кличе її на вулиці. Вона з-під батькової руки: «Не видишь, что занята!»

…Як один сибіряк справив два весілля на тиждень: одне в четвер, друге в суботу. В четвер — з молодою дівчиною, яка наступного дня втекла від нього, злякавшись. Тоді в суботу він узяв літню вчительку, «стару панну» з інтернату. Їхали урочисто, кіньми, з квітами і приданим, з музикою, через усе село. Тій жінці казали: що ти робиш — він же через день тебе вижене! А вона: «Ну и что! Меня за 28 лет никто не захотел, а он захотел. Разве я могу отказаться?!» На другий день, довідавшись про нове весілля, прибігла перша жінка. І він вигнав цю. Поверталася знов через усе село, але вже без музики, і не кіньми, а волами (хлопець з дитбудинку віз)… Не жалкувала, казала: «А что? Хоть раз за 28 лет». А через дев’ять місяців обидві народили — майже в один і той самий день…
…Молода жінка була 17-ою (!) в здорового мужика. Але знайшла на нього управу й помстилася за всіх. З господарства була в неї одна курка, щодня несла одне яйце. Вона зварить його собі: «Што я буду делить?» Як він вертається з роботи — іде до сусідів. Він жде-жде голодний… А вона прийде: «О, Ванюша, ты уже дома?» Дасть буханку хліба, цибулину, чай… «От пообедал!» — задоволений, лягає спати…

«Мисливець». Приїхав новий учитель. Наслухавшись про багатства сибірської фауни, купив собі рушницю й подався на полювання. Приходить увесь обвішаний качками. Аж виявилося — то свійські, вони там далеко запливають по річці. Довелося півроку сплачувати штраф. І прозвали його: «Охотник».

…Серед людей незвичайної вдачі — сибіряків — запам’яталася лісничиха, яка жила в тайзі і славилася тим, що вбила 44 ведмеді. «Мала свої способи…» Наприклад, надягала кожух навиворіт і йшла назустріч ведмедеві; той хапав її «в обійми», а вона в цей час стромляла йому ніж у серце. Сталося таке, що померла її дочка: мала чотирьох дітей, а п’ятої дитини не захотіла, аборт зробила невдало… Мати приїхала, коли її вже поховали (не встигла: сибірські відстані, зима). Але в Сибіру взимку глибко не ховали, а так: сніг розчистять і трохи в землю вкопають — до весни, а вже весною — глибше. Так що вона пішла на цвинтар, розрила могилу, попрощалася… «Я знала, що приїхала мати, і не хотіла заходити до хати: думаю, розпач… А коли зайшла — бачу: вона сидить за столом, півлітра горілки, сама п’є, спокійно балакає… Зять просив залишитися з ними, коло дітей — дружину любив, дуже красива була й добра, але вона не схотіла, побула кілька днів і вернулася до себе в тайгу…»

…Серед поселенців у Чердатах та поблизу були відомі в Галичині представники львівської інтелігенції. Наприклад, лікар-невропатолог Ярослав Бачинський, про якого Ольга Іванівна оповідала так. Надзвичайно одарована людина. Арештований 1947-го чи 1948-го року нібито за участь, під час німецької окупації, в Українському комітеті (хоч там виступав проти співробітництва з німцями, «бештав» таких, як Кубійович тощо). Був засуджений на 10 років таборів. Там здобув велику популярність як чудовий лікар і прекрасна людина. Говорив, що такої практики, як він у таборах, не мав ніхто ніде й ніколи. Про нього розповідали: надзвичайно правдивий, прямодушний і до всіх ставився однаково, через що завжди потрапляв у клопіт, у тому числі й у таборі. Потім жив на засланні, з поселенцями. А коли дістав звільнення, не захотів повертатися до Львова: «Ті, хто посадовив мене в тюрму, живі, вони не захочуть, щоб я ходив по Львову».

З ним пов’язаний приємний спогад з часів перебування в Томську. Одержали листа, що має бути проїздом Бачинський (він уже був на вільному поселенні). «Одного ранку чуємо — хтось колядує: «Нова радість стала…» А вікна в землянці нарівні з тротуаром — відчиняй вікно і хапай за ноги перехожих… Я зразу здогадалася, хто це й чому заспівав різдвяну колядку: наша землянка нагадала йому Віфлеєм. Вибігла… А ввечері посходилися всі наші, співали, наговорилися досхочу… І якось і розмістилися всі, і закуску поставили… Тепер як буваю у Львові в знайомих і господиня починає: «Ой, як я зроблю те прийняття… а що дати… а на чому дати…», — я кажу: «Дай мені з тим спокій... То все таке дурне…» А вночі: де йому спати? Залишився у нас. Сміялися: будеш, як у гаремі…

Ольга Іванівна добре знала одного із синів Олекси Новаківського — Ждана. У Новаківського було двоє синів, по смерті дружини він виховував їх, каже Ольга Іванівна, «дуже строго». Один став інженером, другий лікарем; до мистецтва відношення не мали. Ждана — лікаря — й зустріла Ольга Іванівна в Сибіру. Знала його й раніше. З виду був дуже негарний і при знайомстві жартував: «Що мій тато тоді думав, яку картину малював?». «Все дивився на мене й казав: «Ви мені нагадуєте мою маму — як у тумані її бачу…» Справді: у Новаківського є портрет дружини (тобто Жданової матері), і коли він уперше був експонований на виставці, то до О.І. підходили й питали, чи то не вона: такою разючою була схожість…

Ждан був дуже «життєво нездалий» (непристосований до життя). Коли вперше вивели його на роботу в ліс («спочатку нам забороняли працювати в медицині»), то побачили, що з нього нічого не буде. Тоді зжалілися: доручили йому палити хмиз, від якого очищають ліс. Показали купки і сказали норму. Він же, ледве-ледве з великим трудом розпаливши одну купу, не здогадався перенести трачі на іншу, а так само мучився біля кожної. Прийшов вечір, а він своєї норми й близько не виконав. Люди розійшлися по бараках, а його немає й немає. Піднялася тривога, сам комендант пішов на розшуки. Знаходять: схилився над купою хмизу й намагається розпалити… Відтоді побачили, що з ним діла не буде, і призначили на роботу до якогось медпункту…
Схожий випадок. Львівська знайома «з вищим образуваннєм» (фармацевт). «Дуже розумна, розвинена, знала мови, але абсолютно не пристосована до життя, нічого не вміла робити, — і їй було дуже тяжко». Поставили працювати свинаркою. Дуже мучилася. Просила: «Олю, навчи мене хоч шити». Серед «уроку» раптом: «Не треба! І в тебе голова болить, і в мене, а я нічого не зрозуміла». Або: «Нащо мені мої мови, коли нема з ким говорити». Ольга Іванівна домовилася, щоб улаштувати її в дитбудинок — в аптеку. А вона через день «з місця втекла»: «злякалася тих дітей». Втекла потай, бо соромно було перед Ольгою Іванівною: «Бачила, скільки я доклала стбрань». Потім у листі вибачалася… Далі знов працювала свинаркою. «З нового місця писала, щоб я заїхала до неї, взяла свиню, заколола, зробила ковбаси — навпіл. Тільки вона могла таке написати. Я їй відписала, що можу свиню продати, а гроші їй вислати. Домовилась з одним сибіряком. Приїхали, зайшли в сарай, а там кури як сиділи на сідалах — так і померзли: як дерево… Свиня — довжелезна, худа, гостра. Я сказала, що мене анатомія не цікавить. Але вона наполягала… Сибіряк пояснив, що у них свиней влітку випускають у тайгу, а потім, перед тим, як колоти, два місяці відгодовують у дворі… Заходилися коло тієї бідолашної свині — вона кілька разів тікала, але сніг був високий, і її ловили…»
«Уявляєш її свинаркою? Вона із священицької родини. Але священики у нас були різні, — а це з панів, з великої інтелігенції, за кордоном бувала, мови знала… Її дуже підвів наречений, багато років вони були заручені. Коли її арештували, він носив передачі і в Сибір спочатку посилки слав. А потім перестав: одружився з «теплою вдовою» — багата, практичніша, жіночніша… Це був для неї тяжкий удар…»

…Новину про смерть Сталіна Ольга Іванівна почула вперше від міліціонера, який жив поруч. А було, власне, так. Поставили Ольгу Іванівну на нову квартиру у великий дім, де хазяї виділили їм з Христею дві кімнати. Тим часом приїхав міліціонер із сім’єю, який також шукав квартиру. Сидить він із господарем, випивають, а потім кличуть Ольгу Іванівну для «секретної» розмови. Міліціонер просить відступити йому одну кімнату. Ольга Іванівна погодилась. Але міліціонер просить тримати це в секреті, бо йому, мовляв, перепаде за те, що «утискує» переселенку («законність» була на висоті!). Вона, звичайно, про все мовчала, за що він був їй вдячний і обіцяв допомагати. Любив випити і кілька разів позичав гроші, вже бувши напідпитку, і дуже боявся, щоб не дізналася жінка. Ще ніхто не знав про смерть Сталіна, йде Ольга Іванівна додому, а він сидить роздягнений (п’яний) серед купи снігу й підкликає її: «Сталин… (рукою показує: загнувся)… Скоро вас отпустят… Увидишь…»
Але не так скоро сталося. Спершу відпустили інших… «Коли Берія випустив бандитів, стало небезпечно… Раніше в них хати не зачинялися, ніхто нічого не крав. А тепер… І в Чердатах з’явився бандит, якого всі боялися — в якоїсь гулящої молодиці поселився. Ну, вона була здорова, більша за нього і якось його не боялася — била його. А всі інші… казали, що для нього вбити людину — що плюнуть. Якось іду вулицею — він назустріч. Ні, думаю, не буду звертати, піду прямо. Доходжу до нього — він подивився трохи здивовано, вклонився, привітався й пішов далі. Через два дні приходить увечері — я сама була в хаті. «Надо похмелиться. У тебя есть пять рублей?» — «Є, кажу, не стану казати, що нема. Але як я їх тобі віддам, дитина залишиться без хліба». Він так подивився на мене: «Спасибо, что правду сказала. Не надо мне денег». Потім: «Можно сесть поговорить с тобой?» І почав розказувати про своє життя… як він став бандитом… Це така історія… якби я була записала… Я потім кажу: «А чого ж ти не вернешся додому, до матері?» — «Никогда!.. Мне стыдно… Пусть и не знают, кем я стал… А тут я снова что-нибудь сделаю, получу своё — и: прощай, жизнь!» Ми весь вечір з ним проговорили… Кругом люди зібралися, думають, що там уже хтозна що — чи заріже мене, чи що… А ми виходимо, прощаємося…»
…Тим часом Ольгу Іванівну перевели до Томська — стараннями інспектора облвно Лідії Муратової. Вийшло так: якась вихователька дитбудинку написала донос — мовляв, як це допустили до роботи з дітьми бандерівку. Перевіряти приїхала Муратова. Зразу зорієнтувалася сама, та й директорка дитбудинку допомогла (донощиці сказала: «Я с Ольгой Ивановной хоть всю жизнь буду работать, а с тобой и ср… на одной доске не сяду», — в туалеті була одна довга дошка над клоакою). Після цього Муратова подружила з Ольгою Іванівною (пізніше, в 60-і роки, вона на запрошення Ольги Іванівни приїздила до Львова, я її бачив: інтелігентна жінка середнього віку, поводилася з достоїнством, дуже подобалися їй галичани). Жили на вулиці Татарській з Христею та з товаришкою — Дизею Ковальською, а в тої також дочка Христя, — всі в одній комірчині. За перетинкою — якісь дівчата з заводу, а ще далі — Богдан Ленець (чоловіків брат) з дружиною і тещею. Господар у якомусь сараї поробив каюти — і винаймав спецпереселенцям. Їхній статус мав уже невдовзі змінитися — це відчувалося.
Серед них був дивакуватий чоловік на прізвище Гойвіц; він займався ворожбитством і непогано жив з того («бо там народ вірив»). «Я не з якихось таких забобонів, але раз він був і: «Давайте я кину вам на карти». Кинув: «Скоро вернетеся додому, і вас ждуть великі подарунки». Я посміялася і в листі до Марійки, яка старалася за мене і скрізь писала листи — і до Сталіна, і до Хрущова, — пишу: «Не треба старатися і нікуди писати, тут мені Гойвіц таке виворожив, що кращого й не треба…» А таки вийшло, як він казав!
Треба було щомісяця відмічатися в комендатурі. Якось прийшла, сидить у приймальні, нікого немає. А чує, що в кабінеті коменданта якісь люди, щось читають, про щось говорять. Прислухається і чує: наче прийшов якийсь наказ, щоб спецпереселенців відпускати додому — спочатку лікарів, педагогів. Вдала, що нічого не чула, відмітилася, пішла додому. І зразу до Муратової: мовляв, таке й таке чула. Та каже: взнаю, прийди через два дні. Прийшла: так, каже, є такий наказ; треба тобі оформитися на педагогічну роботу. «Я викладала на заводі в гуртку шиття і вишивання, але це не вважалося педагогічною роботою. Тоді Муратова організує такі курси в облвно, я перехожу на роботу в облвно, вона мені дає довідку, — і я серед перших одержую дозвіл на повернення…»

Альманах «Егупец» № 16

© Інститут Юдаїки, 2005 © Дух i Лiтера, 2006

Матеріал надав  Олексій Мисаковець